– Фреді дісталася в наші краї у середу, зупинилася на кілька ночей у якихось людей неподалік Тевістока. Сюди приїхала вчора. А Джим, гадаю, крутився неподалік.
– А старпом Челленджер?
– Він живе в Девонпорті. А сюди наїжджає машиною, коли може, здебільшого на вихідних.
Пуаро кивнув. Ми саме йшли назад до будинку. Аж раптом він, порушуючи мовчанку, спитав:
– Мадемуазель, у вас є подруга, на яку можна покластися?
– Є, Фреді.
– А крім місіс Райс?
– Ну, не знаю. Напевно, знайдеться. А чому ви питаєте?
– Бо хочу, щоб ця подруга приїхала до вас, і то негайно.
– Он як!
Нік, схоже, на мить-другу розгубилася й задумливо помовчала. А відтак невпевнено припустила:
– Може, Меґґі? Її, гадаю, вдалося б виманити…
– А хто така Меґґі?
– Одна з моїх йоркширських кузин. Їх там ціле кодло – родина священика, знаєте. Ми з нею майже однолітки, і влітку я зазвичай запрошую її сюди погостювати. Хоча вона справжня зануда, одна з тих до болю цнотливих дівуль із зачісками, які тепер випадково повернулися в моду. Цього року я сподівалася обійтися без неї.
– У жодному разі. Ваша кузина, мадемуазель, підійде якнайкраще. Я саме когось такого і мав на увазі.
– Гаразд, – зітхнувши, змирилася міс Баклі, – напишу їй. Бо хоч убийте не знаю, кого б іще можна отак узяти й вичепити. У кожного свої плани. А от вона неодмінно приїде, якщо тільки не переб’є пікнік для хлопчиків із церковного хору або бенкет з нагоди Свята матерів. Але що вона тут, по-вашому, робитиме…
– Ви зможете влаштувати, щоб вона спала у вашій кімнаті?
– Думаю, так.
– А їй не здасться дивним це прохання?
– О, знаєте, коли здається, Меґґі хреститься. А решту часу діє, заповзято й без вагань. По-християнському – з непохитною вірою. Гаразд, я дам їй телеграму, мовляв, приїжджай у понеділок.
– А чому не завтра?
– Недільним потягом? Вона подумає, що я тут при смерті лежу, коли таке прочитає. Ні, я б сказала, у понеділок. А ви збираєтеся розповісти їй про жахливу долю, що нависла наді мною?
– Nous verrons[31]. А ви все жарти жартуєте? Радий бачити, що мужності вам не бракує.
– Ну, це якось відволікає, – промовила Нік.
Щось невловиме в її тоні вразило мене, і я зацікавлено звів на неї очі – з’явилося таке відчуття, наче вона чогось недоговорює. Тим часом ми знову зайшли у вітальню, і Пуаро саме вертів у руках газету, що лежала на дивані.
– І ви таке читаєте, мадемуазель?