– І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.
Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.
– Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…
Місіс Райс похитала головою.
– Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?
– Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.
– Уславлене ім’я.
– Мадам аж надто люб’язна.
Аж тут вона повільно протягнула:
– Чого вам від мене треба?
І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.
– Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.
– Гаразд.
– Це все.
Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.
– Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?
– Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні чітко з’ясувалося одне.
– І що ж?
– У Тевістоку місіс Райс не було. І де ж вона пропадала? А, ну й нехай, дізнаюся! Від Еркюля Пуаро нічого не приховаєш! Дивіться, повернувся красунчик Лазарус. Тепер вона розповідає все йому. Так, кинув погляд у наш бік. А він розумний, цей субчик! Зауважте, яка форма голови. Ех, хотів би я знати…
– Що? – спитав я, коли детектив замовк.
– Те, що знатиму в понеділок, – додав він неясності.
Я лише мовчки поглянув на Пуаро. А той зітхнув.
– Куди поділася ваша допитливість, друже? У старі добрі часи…
– Бувають такі задоволення, – холодно відрізав я, – якими вас краще не тішити.
– Тобто…?
– Як-от залишати мої запитання без відповіді.
– Ah, ce malin[44].
– Ще б пак.
– Ну-ну, сильний мовчун, улюбленець романістів едвардіанської ери, – пробурмотів Пуаро.
І його очі зблиснули колишнім вогником.
Незабаром із нашим столиком порівнялася Нік. Залишивши партнера, вона підлетіла до нас, наче яскраво оперена пташка.
– Танцюю на краю погибелі, – безтурботно кинула дівчина.
– Що, мадемуазель, нове відчуття?
– Так, досить приємне.
І, махнувши рукою, знову пішла до танцю.
– Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.
– Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]
Назавтра