Уже впав Берлінський мур, розвалився Радянський Союз, а він все одно чекав. Навіки розсварився зі своїм найкращим другом, коли той назвав прапор червоною ганчіркою. Наш червоний прапор! Кумачевий! Тато був на фінській війні, за що вони воювали, він так і не зрозумів, але треба було йти, і він пішов. Про цю війну мовчали, називали її не війною, а фінською кампанією. Але тато нам розповідав… Тихо. Удома. Рідко, але згадував. Коли вип’є… Пейзаж його війни – зимовий: ліс і метрової глибини сніг. Фіни воювали на лижах, у білих маскхалатах, з’являлися скрізь несподівано, мов янголи. «Мов янголи» – це татові слова… Могли за ніч вирізати заставу, цілу роту. Мертві… У татових спогадах мертві завжди лежали в калюжах крові, із сонної людини крові виходить дуже багато. Крові було стільки, що вона проїдала метровий сніг. Після війни тато не міг зарізати навіть курку. Кролика. Дуже засмучувався від вигляду будь-якої вбитої тварини й теплого запаху крові. Він боявся великих дерев із густою кроною, на таких деревах зазвичай ховалися фінські снайпери, їх називали «зозулями».
(Мовчить.) Хочу додати… від себе… Після Перемоги наше містечко потопало у квітах, це буяння якесь було. Найголовніша квітка – жоржини, її клубні взимку треба було зберігати, щоб не замерзли. Боже борони! Їх закутували, вкладали, неначе малу дитину. Квіти росли біля будинків, за будинками, біля колодязів і вздовж парканів. Після страху особливо хочеться жити, радіти. А потім квіти зникли, зараз цього вже немає. А я пам’ятаю… Згадала ось…
(Мовчить.) Тато… Провоював наш тато лише півроку й потрапив у полон. Як він потрапив у полон? Вони наступали через замерзле озеро, а артилерія противника била по кризі. Мало хто допливав до берега, а ті, хто допливав, вони вже були без сил і без зброї. Напівголі. Фіни їм тоді протягували руки. Рятували. Хтось хапався за цю руку, а хтось… Було чимало таких, хто не приймав допомоги від ворога. Їх так учили. А тато схопився за чиюсь руку, його витягли. Я добре пам’ятаю татове здивування: «Вони дали мені шнапсу, щоб я зігрівся. Одягли в сухе. Сміялися й ляскали по плечу: “Живий, Іване!”» Тато раніше ніколи не бачив ворогів зблизька. Не розумів, чому вони радіють…
Сорокового року закінчилася фінська кампанія… Радянських військовополонених обміняли на фінів, які перебували в нас у полоні. Назустріч одні одним вони йшли колонами. Фінів, коли вони порівнялися зі своїми, почали обіймати, тиснути їм руки… Наших зустріли не так, їх зустріли як ворогів. «Братики! Рідненькі!» – кинулися вони до своїх. – «Стояти! Крок убік – стріляємо!» Колону оточили солдати з вівчарками й повели їх у спеціально приготовані бараки. Навколо бараків – колючий дріт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слідчий тата. – «Мене фіни витягли з озера». – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батьківщину». Тато теж вважав, що він винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всіх на плац і зачитали перед шеренгою наказ: шість років таборів за зраду Батьківщині. Відправили до Воркути. Там вони будували залізницю
