Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Серия:
Жанр произведения: Биографии и Мемуары
Год издания: 2013
isbn:
Скачать книгу
Забула, де це відбувалося… в якому місці? У пересильному таборі, чи що? На карачках у великому дворі повзали та їли траву. Дистрофіки, пелагрики. При татові не можна було ні на що поскаржитися, він знав: «Аби вижити, людині потрібно три речі – хліб, цибуля та мило». Усього три речі… всього… Цих людей уже немає, наших батьків… Якщо хто залишився, то їх слід у музей, під скло, руками не торкатися. Скільки вони всього зазнали! Коли тата реабілітували, йому видали дві солдатські зарплати за всі страждання. Але в нас у домі дуже довго висів великий портрет Сталіна. Дуже довго… я це добре пам’ятаю… Жив тато без образи, він вважав, що це час був такий. Жорстокий час. Будували сильну країну. І побудували, і перемогли Гітлера! Татові слова…

      Я зростала серйозною дівчинкою, справжньою піонеркою. Тепер усі вважають, що раніше в піонерську організацію заганяли. Нікуди не заганяли. Усі діти мріяли бути піонерами. Ходити гуртом. Із барабаном, з горном. Співати піонерські пісні: «Край родной, навек любимый, / где найдешь еще такой!», «У власти орлиной орлят миллионы, и нами гордится страна…» На нашій родині все ж була ця пляма, що тато сидів, мама боялася, що мене не приймуть у піонери або не одразу приймуть. А мені хотілося бути з усіма. Обов’язково, так… «Ти за кого: за місяць ясний, чи за сонце?» – влаштовували мені допит хлопці в класі. Тут треба не схибити! «За місяць ясний» – «Правильно! За радянський край прекрасний». А скажеш «За сонце» – «За проклятого японця». Засміють, задражнять. Клялися ми одне одному так: «чесне піонерське» або «чесне ленінське». Найбільша клятва – «чесне сталінське слово». Батьки знали, якщо я сказала «чесне сталінське», я не обдурюю. Боже мій! Згадую не Сталіна, а згадую наше життя… Я записалася в гурток і вчилася грати на акордеоні. Маму за ударну працю нагородили медаллю. Не лише гидота була… і казармене життя… У таборі тато часто бачив освічених людей. І вже ніде він таких цікавих людей не зустрічав. Деякі з них писали вірші, й вони частіше виживали. Як і священики, ті молилися. І тато хотів, щоб усі його діти отримали вищу освіту. Мрія його. Ми всі – нас четверо дітей – закінчили інститути. Але він навчив нас і ходити за плугом, і косити траву. Я вмію подати на віз сіно, скласти копицю. «Усе може стати в пригоді», – гадав тато. Він мав рацію.

      Мені зараз хочеться згадувати… Я хочу зрозуміти те, що прожито. Не тільки своє життя, а наше… радянське… Я не у захваті від власного народу. І від комуністів теж, і від наших комуністичних лідерів. Сьогодні особливо. Усі здрібніли, обуржуазилися, всі хочуть гарно, солодко хочуть жити. Споживати і споживати. Ухопити! Комуністи теж уже не ті. У нас є комуністи з річним прибутком у сотні тисяч доларів. Мільйонери! Квартира в Лондоні… палац на Кіпрі… Що це за комуністи? У чому ж їхня віра? Запитаєш – подивляться, як на несповна розуму. «Не розповідайте нам радянські казки. Оцього не треба». Зруйнували таку країну! Розпродали за безцінь. Нашу Батьківщину… щоб хтось міг лаяти Маркса та їздити