Про те, що ми виросли серед катів і жертв
«Ідемо ввечері з кіно. У калюжі крові лежить чоловік. На спині в плащі дірка від кулі. Біля нього стоїть міліціонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзі звик до цього. Дім наш великий, двадцять під’їздів. Щоранку у дворі знаходили тіло, й ми вже не здригалися. Починався справжній капіталізм. Із кров’ю. Я очікував, що буду приголомшений, але цього не було. Після Сталіна в нас інше ставлення до крові… Пам’ятаємо, як свої вбивали своїх… І про масові вбивства людей, які не знали, за що їх убивають… Це залишилося, це присутнє в нашому житті. Ми виросли серед катів і жертв… Для нас нормально – жити разом. Немає кордону між мирним і воєнним станом. Завжди війна. Увімкнеш телевізор – усі балакають «по фєнє»: і політики, і бізнесмени, і президент: відкати, хабарі, розпили… Людське життя – плюнуть і розтерти. Як у зоні…»
«Чому ми не засудили Сталіна? Я вам відповім… Щоб засудити Сталіна, слід засудити своїх рідних, знайомих. Найближчих людей. Розповім про свою родину… Тата посадили в тридцять сьомому, слава Богу, він повернувся, але відсидів десять років. Повернувся й дуже хотів жити… Сам дивувався, що йому після всього, що він бачив, хочеться жити… Так було не з усіма, зовсім не з усіма… Моє покоління виросло з батьками, які повернулись або з таборів, або з війни. Єдине, про що вони могли нам розповісти, так це про насильство. Про смерть. Вони рідко сміялися, багато мовчали. І пили… пили… І врешті спивалися. Другий варіант… Ті, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не місяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всіх посадили, а мене ні? Що я роблю не так? Могли заарештувати, а могли скерувати на роботу в НКВД… Партія просить, партія наказує. Вибір неприємний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катів… Звичайних, нестрашних… Доніс на тата наш сусід… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Мені було сім років. Дядя Юра брав на риболовлю своїх дітей і мене, катав на коні. Ремонтував наш паркан. Розумієте, зовсім інший портрет ката виходить – звичайна людина, навіть добра… Нормальна… Заарештували батька й через кілька місяців забрали батькового брата. За Єльцина мені дали його справу, там лежало кілька доносів, один написала тітонька Оля… Племінниця… Вродлива жінка, весела… Гарно співала… Вона вже була стара, я спитав: «Тітко Олю, розкажи про тридцять сьомий рік…» – «Це був найщасливіший рік у моєму житті. Я була закохана», – відповіла вона мені… Батьків брат не повернувся додому. Зник. У тюрмі чи в таборі – невідомо. Мені було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: