Французьке командування чудово розуміло непевність позиції Італії, небезпідставно побоюючись «удару в спину». Тому у квітні 1940 р. воно перевело на Середземне море (до бази Мерс-ель-Кебір поблизу Орана) найновіші боєздатні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург». Поява цих потужних кораблів нейтралізувала можливу загрозу з боку італійського флоту. Крім того, це дало змогу перевести старі лінкори «Бретань», «Лоррен» і «Прованс» під командуванням віце-адмірала Рене Годфруа до Александрії. Проте за кілька днів «Бретань» і «Прованс» повернулись до Мерс-ель-Кебір, де й зоставались до виходу Франції з війни. Натомість у травні до Александрії прибув легкий крейсер «Дюге Труен». Сили віце-адмірала Годфруа становили французьку ескадру східної частини Середземного моря («з’єднання Х»). Поява цих кораблів у британській базі не лише демонструвало співпрацю обох союзників – воно стало суттєвою підтримкою для досить невеликого в той час з’єднання британського флоту в Александрії.
Квітень і травень 1940 р. для французького флоту на Середземному морі був часом рутинної патрульної та конвойної служби. Як і в попередні місяці війни, він демонстрував значно більшу активність, ніж британський флот – останній зосереджував свої основні зусилля в Атлантиці. Супроводжуючи конвої в західній частині Середземномор’я, французькі моряки зі зростаючим занепокоєнням спостерігали фактичну мобілізацію італійського флоту. Останній повільно, але систематично підвищував свою бойову готовність, зосереджуючи свої корабельні з’єднання у ключових портах. Ще 12 квітня Муссоліні віддав наказ про підготовку флоту до війни. Згодом Італія оголосила 12-мильну смугу вздовж узбереж Італії, Албанії та Лівії «небезпечною» для іноземних суден. За кілька днів було заявлено, що усі держави повинні розглядати води Сицилійської протоки як заміновані, а суднам слід користуватись безпечною Мессінською протокою. Слова не розходились зі справами: у Сицилійську протоку вийшли мінні загороджувачі, які під прикриттям крейсерів та есмінців почали ставити міни між Сицилією та Тунісом. Зрозуміло, що ці дії не могли лишитись непоміченими Францією і Великобританією, але вони ніяк не відреагували.
Міни на палубі одного з італійських крейсерів
Крім західної частини Середземного моря, Італія посилювала свою присутність і в східній – у районі архіпелагу Додеканес. Чисельність дислокованих тут військ була доведена до 22 тис. осіб. Враховуючи складність сполучення з цим віддаленим районом у разі початку війни, італійці зосередили тут запаси, яких вистачило б на шість місяців автономного функціонування (щоправда, палива вдалось накопичити тільки на два місяці). Ще однією важливою проблемою для Італії було утримання морської комунікації зі своїми володіннями на берегах Червоного моря. Однак проблема