Середземноморське перехрестя. Андрій Харук

легких крейсерів стали вісім кораблів типу «Ліндер» (з них три для Австралії; 1933—1936 рр.). Досить великі кораблі (7000 т) несли потужне озброєння (вісім 152-мм гармат, вісім 102-мм зеніток, 12 12,7-мм зенітних кулеметів, два чотиритрубних 533-мм торпедних апарати). Незважаючи на обмежене бронювання (яке захищало тільки сховища боєзапасу) і меншу порівняно з італійськими конкурентами швидкість (32,5 вузла), «Ліндери» вважались досить вдалими кораблями. У 1935—1937 рр. Королівський флот поповнили чотири крейсери типу «Арет’юза» (здешевлений варіант «Ліндера» стандартною водотоннажністю 5250 т з шістьма гарматами головного калібру замість восьми).

      Зрив угод про обмеження військово-морських озброєнь у 1930-х роках дозволив британському Адміралтейству забути про договірні обмеження, У 1936—1939 рр. склад Королівського флоту поповнили десять легких крейсерів типу «Таун» («Місто»). Перша серія цього типу (п’ять кораблів типу «Саутгемптон») мали стандартну водотоннажність 9100 т, друга серія («Глостер», «Ліверпуль» і «Манчестер») була на кількасот тонн важчою, а третя («Белфаст» і «Единбург») перевищила показник 10 000 т, раніше прийнятий як верхня межа для важких крейсерів. Британські «міста» мали потужне озброєння (12 152-мм гармат у чотирьох баштах) і непогану захищеність, яка поліпшувалась з кожною наступною серією.

      Британські легкі крейсери 1930-х років можна визнати взірцевими кораблями у своєму класі. Вони суттєво переважали італійські «однокласники», і навіть не без шансу на успіх могли вести бій з важкими крейсерами.

      Есмінець «Сікх» (типу «Трайбл»)

      Концепція використання есмінців у британському Королівському флоті упродовж міжвоєнного періоду зазнавала змін. У 1920-х роках ці кораблі орієнтувались на взаємодію з головними силами флоту (захист їх від ворожих атак) і здійснення масованих торпедних атак ворожих корабельних з’єднань. Згодом до цього додались завдання охорони комунікацій і супроводу конвоїв, протидії підводним човнам, а зі зростанням ролі авіації у війні на морі – забезпечення протиповітряної оборони.

      Незважаючи на таку широку гаму завдань, британці спочатку відкинули концепцію будівництва великих есмінців, віддаючи пріоритет їхній чисельності. Нові есмінці повинні були поєднувати високу швидкість зі значним радіусом дії, мати універсальну артилерію і потужне торпедне озброєння.

      Британці не розпочали будівництво нових есмінців одразу після завершення Першої світової війни, оскільки не відчували гострої потреби у кораблях цього класу – Королівський флот завершив війну, маючи у своєму складі значну кількість сучасних есмінців. Перший новий есмінець «Амазон» був замовлений тільки у 1924 р. і увійшов до складу флоту у 1926 р. Корабель мав стандартну водотоннажність 1350 т і завдяки потужній паротурбінній силовій установці міг розвинути швидкість 37 вузлів. Винятково важливе значення для британського флоту мала значна дальність плавання – 4800 миль (на економічній швидкості 15 вузлів). Озброєння корабля складалось