Вже на початку бойових дій далеко не кожен італійський офіцер був переконаний в можливості Італії перемогти у війні. Скажімо, адмірал Д. Каваньярі у своїх доповідях військово-політичному керівництву країни завжди наголошував, що Італія має невигідне географічне розташування, яке робить її вразливою від атак ворожих флотів як зі сходу, так і з заходу. Він вважав, що навіть спроба утримати під контролем хоча б центральну частину Середземного моря обов’язково призведе до зіткнення з головними силами Великобританії та Франції. Це означатиме неминучі значні втрати для італійського флоту. Однак думка Каваньярі не була взята до уваги.
Союзники формально поділили зони відповідальності у Середземному морі. Східна частина перебувала під контролем адмірала Е. Каннінгема, якому підпорядковувались не лише британські, але й французькі кораблі, що перебували у цій акваторії. У західній частині функції командувача виконував французький адмірал Жан-П’єр Естева. Усі спірні питання союзники мали вирішувати консенсусом, що, зрозуміло, могло призвести до затягування процесу ухвалення рішень та затримки з віддачею відповідних наказів. Однак така система реально працювала лише з вересня 1939 р. до середини червня 1940 р., а справжнім випробуванням для неї став тільки дуже короткий період між вступом Італії у війну та капітуляцією Франції.
Сумарні британські й французькі морські сили на Середземноморському ТВД на момент початку тут бойових дій були приблизно рівними італійським. Однак можливості британської промисловості (навіть без врахування французької) суттєво перевищували італійський потенціал. Незважаючи на зусилля, вжиті фашистським урядом у 1930-х роках, подолати цей дисбаланс не вдалось.
Вступ у війну Італії означав фактичний початок дій на Середземному морі. Як вже зазначалось, завданням французького флоту був контроль західної частини моря. Задля цього французькі сили були поділені на три з’єднання: 2-гу ескадру в Тулоні, 3-тю в Мерс-ель-Кебірі (Оран) і окремий дивізіон крейсерів в Алжирі. Підтримували їх британські кораблі, які базувались у Гібралтарі.
Незважаючи на наявність на Середземноморському ТВД досить значних і боєздатних сил, французьке командування в перші дні після вступу Італії у війну не вдавалось до жодних наступальних дій. Зрештою, пасивність ВМС Франції не була новиною – вона спостерігалась від самого початку Другої світової війни. Італійський флот теж, здебільшого, вдавався до оборонних дій, головними з яких були постановки мінних загороджень задля убезпечення власних комунікаційних ліній. В ніч на 10 червня есмінці «Ланчієре» і «Коррацієре»