– Якщо мої діти нетямущі, то я мушу про це знати і не забувати.
– Так, але ж насправді всі вони – дуже розумні.
– Хочеться сподіватися, що це – єдиний момент, щодо якого наші думки різняться. Раніше я вірив, що вони збігаються в кожній дрібниці, тепер же я бачу: вони різняться так сильно, що я вважаю двох наших наймолодших дівчат дурепами, яких світ не бачив.
– Вельмишановний містере Беннет, хіба можна очікувати від дівчат у такому віці, щоб вони були так само ж розумними, як їхні батько чи мати? Повірте мені, коли вони досягнуть нашого віку, то думатимуть про офіцерів не більше, ніж ми з вами. Пам'ятаю, мені теж колись дуже подобалися червоні мундири – в глибині душі вони мені подобаються й досі; і коли справний молодий полковник із доходом п'ять-шість тисяч фунтів на рік попросить руки моєї дочки, то я не скажу йому «ні»; на мою думку, полковник Форстер виглядав дуже презентабельно у своєму мундирі на одному з прийомів у сера Вільяма.
– Мамо! – скрикнула Лідія. – Моя тітка кажуть, що полковник Форстер і капітан Картер уже не ходять до міс Вотсон так часто, як це вони робили відразу по прибутті; тепер же вона помічає, що вони часто стирчать у бібліотеці Кларка.
Місіс Беннет не встигла відповісти, бо прийшов слуга – він приніс записку для міс Беннет. Записка була з Недерфілда – слуга чекав на відповідь. Очі місіс Беннет сяяли від задоволення, і вона нетерпляче вигукувала, коли її дочка читала цю записку:
– Ну що, Джейн, від кого вона? Про що там йдеться? Що він пише? Джейн, не барися, скажи нам, нумо – скажи!
– Це записка від міс Бінглі, – відповіла Джейн, а потім прочитала її вголос.
«Люба подруго!
Якщо вам незнане співчуття і ви не прийдете сьогодні, щоб пообідати зі мною та Луїзою, то ми ризикуємо зненавидіти одна одну на всю решту нашого життя, бо цілоденний тет-а-тет двох жінок не може не завершитися сваркою. Як тільки отримаєте цю записку – приходьте. Мого брата та інших чоловіків запросили на обід офіцери.
– Запросили на обід офіцери! – вигукнула Лідія. – А тітонька нам про це нічого не сказали!
– Обідають у гостях, – мовила місіс Беннет, – який жаль!
– Можна я поїду каретою? – спитала Джейн.
– Ні, моя люба, краще б ти їхала верхи, бо збирається на дощ; тож тобі доведеться залишитися там на ніч.
– Це було б непоганою задумкою, якби тільки бути певним, що Бінглі самі не запропонують відвезти її додому.
– Цього не станеться, бо джентльмени поїдуть до Меритона у фаетоні містера Бінглі, тож Герсти залишаться без коней і не зможуть скористатися власним екіпажем.
– І все ж я б хотіла поїхати каретою.
– Але ж, серденько, тато не в змозі виділити коней, я це знаю напевне. Коні потрібні на фермі, правда ж, містере Беннет?
– Вони потрібні на фермі набагато частіше, ніж я здатен їх роздобути.
– Але