– Не люблять у нас тут холуїв, бо козаки ніколи ні перед ким шапки не гнули, – гарячився він, цьвохкаючи батогом по засохлих бур’янах. – Я хоч і не такий, як Залізняк або Гонта, але прямо в хату заходжу, хоч і ґуль чимало понабивав. Були і в нас такі, як Джордано Бруно. Тільки не можу зрозуміти, чого він пішов на кострище, я б, як Галілей, усі хрести їм, собакам, перецілував би. А тоді б вийшов і сказав: а все-таки буде по-моєму!
Вони часто гуляли з дядьком тихими зимовими вулицями Харкова. Один любив розповідати, другий – слухати. Глибоко в нічному небі сяяв Чумацький Шлях, дядько називав Володі сузір’я по-українському – Стожари, Волосожар… У 1873 році Володя пішов у перший клас Харківської гімназії, перед цим провів літо в Основі, спадковому маєтку видатного українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Він захоплено читав його українські повісті, адже все навколо нагадувало про них. На театральній сцені йшов незрівнянний «Шельменко-денщик», на Гончарівці можна було досі зустріти прототипів «Сватання на Гончарівці». Тоді ж, навчаючись у гімназії, він робив перші проби пера.
Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь…
Но борешься, бьешься,
бедняжка, одна
И в этой борьбе изнываешь…
Харків, Слобожанщина і Полтавщина залишили в юній душі Вернадського незгладимий слід, тут він відчув незрівнянну велич природи, її вічну таємницю. Ус е спліталося в ній – і тремтливий слід Чумацького Шляху на річковій гладіні, і посвист крил хижого птаха, що каменем падав на жертву, і міріади світлячків на запашних степових травах, і зоряне шатро незабутнього українського неба.
Однак життя йшло своїм плином. Іван Васильович не міг довго залишатися в тіні суспільних проблем та ідей. Він знову переїздить до Петербурга, перед цим побувавши за кордоном. У Мілані Іван Васильович приніс у готель газету «Вперед», що її видавав відомий російський емігрант, філософ П. Л. Лавров, знайомець Вернадського по Петербургу. Володя почав читати газету і натрапив на повідомлення про циркуляр, який забороняв друкування в Росії українською мовою. Він показав газету батькові.
– Як це може бути? – вражені очі хлопця запитально дивились на батька.
Іван Васильович не витримав. Не пом’якшуючи фактів, він розповів синові історію України, історію боротьби українців за незалежність, а також про таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, одним із очільників якого був дядько Ганни Петрівни Вернадської.
Батько читав йому уривки з «Кобзаря», вони вражали Володю. Він повернувся в Петербург переконаним українцем і залишався ним усе життя. У столиці юнак почав знайомитися з українською літературою, знаходив книжки в бібліотеках, скуповував їх у букіністів. Дізнавшись про цілий масив літератури польською мовою про Україну, вивчив польську мову. Згодом батько відкриває видавничу фірму «Славянская