– Що ж, не люблю хвалитися, – простодушно знизала плечима магістр, – але я вважаю, що маю певний скороминущий вплив у місті. Ви, як я розумію, про дещо розпитували.
– Така моя робота. – Ґлокта підніс ложку до рота, щосили намагаючись не сьорбнути крізь останні зуби. – Суп, до речі, смачний.
«І, сподіваюся, не смертоносний».
– Я подумала, що ви можете це оцінити. Розумієте, я ж теж про дещо розпитувала.
У басейні плюскала і дзюрчала вода, на стінах шурхотіла тканина, об вишукану кераміку їхніх мисок тихенько дзенькало столове срібло. «Я сказав би, що перший раунд зіграно внічию». Першою порушила мовчанку Карлот дан Ейдер.
– Я, звичайно, усвідомлюю, що у вас завдання від самого архілектора. Украй важливе завдання. Я розумію, що ви не схильні до делікатності у словах, але вам, можливо, варто ступати трохи обережніше.
– Визнаю, моя хода незграбна. Бойове поранення, ускладнене двома роками тортур. Просто диво, що мені взагалі зберегли ногу.
Вона широко всміхнулася, демонструючи два ряди бездоганних зубів.
– Ви мене надзвичайно звеселили, але моїм колегам ви здалися дещо менш дотепним. І Вурмс, і Віссбрук відчувають до вас однозначну антипатію. Здається, вони називали вас свавільним, а також іншими епітетами, яких я краще не повторюватиму.
Ґлокта знизав плечима.
– Я прибув сюди не в пошуках друзів.
Він повністю вихилив свій келих чудового (хто б сумнівався?) вина.
– Але друзі можуть ставати в пригоді. Як мінімум друг – це мінус один ворог. Давуст невпинно всіх дратував, і це призвело до сумних наслідків.
– Давуст не мав підтримки Закритої Ради.
– Так. Але жоден документ не спинить ножового удару.
– Це погроза?
Карлот дан Ейдер засміялася легким, відкритим, привітним сміхом. Важко було повірити, що людина, здатна видавати такий звук, може бути зрадником, загрозою чи взагалі бути ще кимось, окрім надзвичайно чарівливої господині. «І все ж я не переконаний до кінця».
– Це порада. Порада, народжена гірким досвідом. Я була б рада, якби ви не зникли найближчим часом.
– Справді? Я гадки не мав, що вмію так чарувати за званою вечерею.
– Ви небагатослівні, конфліктні, трохи лякаєте та надзвичайно обмежуєте меню, але річ у тому, що ви корисніші для мене тут, аніж… – тут вона змахнула рукою, – там, куди пішов Давуст. Не хочете ще вина?
– Звичайно, хочу.
Вона підвелася зі стільця й пурхнула до нього, ступаючи ногами по холодному мармуру, наче танцівниця. «Босоніж, за кантійським звичаєм». Коли вона нахилилася вперед, щоб наповнити Ґлокті келих, вітерець заворушив легкий одяг довкола її тіла й війнув її насиченим запахом йому в обличчя. «Моя мати хотіла б, щоб я одружився саме