– Чесно? Мені насрати, у що ви вірите, а правильність учинків мене цікавить іще менше: тут усе залежить від конкретного погляду. Що ж до доброти, – тут Ґлокта вишкірився, – то корабель той уже давно відплив, а я навіть не зміг його провести. Я хочу втримати Дагоску. Тільки це, і більш нічого.
– І ви знаєте, що не зможете втримати Дагоску без нашої допомоги.
– Кадіє, ми з вами не дурні. Не ображайте мене, поводячись як дурень. Ми можемо чубитись один з одним, поки вали не накриє приплив гурків, а можемо співпрацювати. Хто його знає – разом ми, може, навіть їх здолаємо. Ваші люди допоможуть нам викопати рів, полагодити стіни, повісити ворота. Спершу ви відправите на службу в обороні міста тисячу чоловіків, а згодом відправите ще.
– Справді? Справді відправлю? А якщо місто вистоїть завдяки нашій допомозі? Чи вистоїть разом із ним наша домовленість?
«Якщо місто вистоїть, я зникну. Більш ніж імовірно, що Вурмс і решта повернуться до влади, і наша домовленість обернеться на порох».
– Даю вам своє слово: якщо місто вистоїть, я зроблю все можливе.
– Все можливе. Тобто нічого.
«Ви правильно розумієте».
– Мені потрібна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й більше, але більше нічого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товаристві мух і чекати на прибуття імператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонує вам кращу домовленість. – Ґлокта на мить зазирнув Кадії в очі. – Але ми обидва знаємо, що цьому не бувати.
Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тоді тяжко зітхнув.
– Кажуть, той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Я пристаю на ваші умови. Щойно храм спорожніє, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше каміння й носити ваші мечі. Щось – це краще, ніж нічого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навіть зуміємо здолати гурків. Дива справді трапляються.
– Я чув про це, – відповів Ґлокта, штовхнувши свій ціпок, закректавши та звівшись на ноги. До його спітнілої спини прилипла сорочка. – Чув про це.
«Але жодного не бачив».
Ґлокта розтягнувся на подушках у своїх апартаментах, відкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своєму зболеному тілу відпочити. «У тих самих апартаментах, які колись були зайняті моїм визначним попередником, очільником Давустом». Це були широкі, просторі, добре вмебльовані кімнати. Можливо, колись, перш ніж тубільців викинули в запорошене Нижнє місто, вони належали якомусь дагосканському князеві, візирові-інтриганові чи смаглявій наложниці. «Ці кімнати значно кращі за мій убогий курник в Аґріонті – от тільки відомо, що з них зникали очільники Інквізиції».
Одні вікна виходили на північ, до моря, на найкрутіший бік скелі, а інші – на розпечене місто.