Усе це аж ніяк не вабило.
Але він був надто близько для пострілу, а якби вона побігла, він би підняв інших, а в них були коні. Бійка, мабуть, усе одно б їх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зуміла втекти серед безладу. Зовсім не ідеально, та який у неї вибір? Вона поволі скинула торбу з плеча й опустила на землю її, а тоді – лук і сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темряві злегка торкнувшись руків’я пальцями, і він зробив те саме.
– Тоді гаразд, біляче. До роботи.
– Може, є ще якийсь шлях.
Вона з підозрою придивилася до нього, готова до хитрощів.
– Який шлях?
– Залишитися з нами. Потерпіти кілька днів. Якщо ти не передумаєш, то що ж, я допоможу тобі скласти речі. Можеш мені довіряти.
«Довіряти» – це слово для дурнів. Це слово люди вживають тоді, коли збираються зрадити. Якщо він посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч і відітне йому голову. Вона була готова.
Але він не пішов уперед, а вона не відступила. Він стояв на місці, вимальовуючись у пітьмі великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями руків’я вигнутого меча.
– Чому я повинна тобі довіряти?
Великий біляк знизав важкими плечима.
– А чому ні? У місті я допоміг тобі, а ти допомогла мені. Нарізно ми обоє могли б загинути. – Їй подумалося, що він і справді їй допоміг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. – Настає такий час, що треба на чомусь зупинятися, хіба ні? Ось у чому проблема з довірою: рано чи пізно треба просто почати довіряти без вагомих причин.
– Чому?
– Інакше скінчиш отак, як ми, а кому таке треба?
– Гм.
– Пропоную тобі домовленість. Ти прикриваєш спину мені, а я – тобі. – Він повільно тицьнув собі у груди великим пальцем. – Я дотримаю слова. – Він показав на неї. – Ти дотримаєш слова. Що скажеш?
Ферро замислилася. Біганина надавала їй свободу, але не надавала більш нічого. Біганина привела її за роки страждання на самісінький край пустелі, в оточення ворогів. Вона втекла від Юлвея, і її мало не здолали пожирачі. Та й куди їй бігти тепер? Тікати за море до Канти? Може, великий біляк і має рацію. Може, настав час припинити біганину.
Принаймні допоки вона не зможе злиняти непомітно.
Вона прибрала руку з меча, повільно склала руки на грудях, і він зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на місці, стежачи одне за одним у темряві й мовчанні.
– Гаразд, біляче, – пробурчала вона. – Я, як ти кажеш, залишуся, і подивимось. Але я ніякої хріні не обіцяю, зрозумів?
– Я не просив щось пообіцяти. Моя черга постояти на варті. А ти відпочинь.
– Я ж тобі казала: відпочинок мені не потрібен.
– Як хочеш, але я сяду.
– Згода.
Великий біляк почав обережно опускатися на землю, і вона теж. Вони сіли,