Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оце місто, – Ульянову-Леніну, – і влетіли в Харківську вулицю, а червоний колір все гнав назустріч. Ось будинок колишнього «Уездного высшего начального училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його нутро, на новий штиб – з «Высшего начального» на національну «Вищепочаткову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто-блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров'ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія… Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут – рудий… Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад – від політики! Коли всередині зі здобутками революції негаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад. Андрій дивиться з досадою на той «революційний» фасад рідного міста, і його нудить під ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невідомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так зпохабив, зпаскудив його бідолашне місто. Але, не маючи належного об'єкта (не дати ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що сидить поруч!), не маючи об'єкта, Андрій тільки поводить плечима й зітхає, мружить очі.
Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оие місто. – Ульянову-Леніну.
Вони їдуть знаменитою Харківською вулицею, казкову довжину якої (уявіть собі «аж п'ять верстов!» Та!)