Сад Гетсиманський. Іван Багряний

здебільша ще селяни, що це зовсім свіжі, скороспечені представники індустріального українського пролетаріату, але – як їх багато! Вони становлять майже сто процентів «населення» цього торохкітливого поїзда, та й ще тиснуться на кожній станції, проклинаючи енергійно невідомо кого (так, на здогад буряків), бо не можуть сісти як слід до переповнених вагонів і ризикують спізнитися. Лиш де-не-де межи робітниками трапляються окремі особи інтелігентних професій, так звані «службовці» та «інтелігенти», що теж поспішають до центру на працю, і зовсім немає ніяких перекупок, ані старців, якими завжди так рясніють усі приміські поїзди. Для перекупок це невигідний поїзд, для старців теж – тяжко поживитися в тих, хто самі є старцями, хоч і належать теоретично до кляси «диктатора», кляси «гегемона», в тих, що спішать на працю, щоб там кривавим потом заробляти на хліб щоденний.

      У вагоні, попри всю велику кількість пасажирів, навдивовижу тихо. Це Андрія аж надто здивувало, і він звернув на це увагу зразу по перших станціях. Коли юрби всідали, стояв на дворі й на сходах лемент і ще тримався перші хвилини й у вагоні. А потім наставала тиша. Пристрасті гасли, голоси притихали до шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрій не зрозумів, у чому річ, аж нарешті збагнув – це ж він тому причиною! Власне, цей куток, де він сидить із своїм почтом. На них (на нього й на почет) ніхто з пасажирів зовсім не звертав уваги, ніби їх і не було зовсім, і в той же час Андрій до глибини душі відчув, що всі реагують на його присутність. Всі без винятку. І реагують тривожною нашорошеністю, пригніченістю. Хоч ніхто й не дивиться просто в його бік, зовсім ніби не помічає, кожен байдужий, підкреслено байдужий. І, власне, ця підкресленість є показником, що всі думки й вся увага всього вагона в цім кутку, біля Андрієвого обличчя. Ніт-ніт та й ловить Андрій на собі чийсь погляд, і було йому якось не по собі, коли отака собі замурзана й груба, прокоптіла сажею й промаслена мазутом, з підсмаленими махоркою вусами людина, глянувши крадькома й зустрівшись з Андрієвим поглядом, швидко відводила свої очі якось ніби винувато, розгублено моргала, а то й червоніла. Від деяких поглядів у Андрія мимохіть перебігав легенький, неприємний морозець, бо в тих поглядах світився кричущий переляк, нудьга й жаль невисловлений, але яскравий і без слів – переляк і жаль людей, які щось знають про його долю, щось страшне, співчувають, але безсилі його вирятувати.

      Андрій оглядав усю цю масу, назовні ніби індиферентних, а то й ворожих людей, і йому було страшенно цікаво знати, що ж здебільша ці люди думають? Що ось це робітництво, до якого його – Андрієве – серце так горнеться й розкривається назустріч, немов соняшник обертається до сонця, робітництво, до якого він і сам належить плоттю й кров'ю, що воно думає? Але взнати докладно про це неможливо. Він лише міг судити про це з виразу очей і обличчя однієї жінки, робітниці, досить інтелігентної на вигляд і дуже покарбованої зморшками від власного якогось горя. Вона стояла в протилежному