Начальник насторожився:
– Тобто? Чи так я вас зрозумів: літати й будувати по-вашому – це зовсім не те, що по-моєму?
– Ми говорили про вашу пораду…
– А-а-а!.. – Сафигін засміявся. Він довго сміявся до себе, а тоді махнув рукою: – Ну добре, – і перевів розмову на іншу тему: – Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи це правда?
– Можливо.
– Ну от і чудесно!.. – Начальник справді щиро пожвавів і повернувся всім корпусом до Андрія. – Я, знаєте, теж… Скоро починається сезон на качок. Але я нетутешній, а ви тут виростали, чи не могли б ви мені розповісти про тутешні умови, про озера та саги[6]…
– Гм. Ну, знаєте, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самі хочете на моїх сагах полювати… Ну, знаєте… – засміявся Андрій.
Одначе вони все-таки розмовляли про озера та саги. Андрій бачив, що його викликали сюди не ради всіх цих розмов, а викликали й тримають в очікуванні чогось, а тим часом зводять час, намагаючись поєднати приємне з корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те «щось» наближається, що там стрілка йде до призначеного пункту. Лиш невідомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно, ліпше вже розмовляти про озера та саги. Начальник виявив першокласну ерудицію щодо місцевої мисливської орнітофауни й зоофауни, ботаніки тощо.
Так вони й розмовляли. Андрій слухав захоплені, справді поетичні мисливські тиради свого співрозмовця і думав: «І ти скажи, яка симпатична людина! І хто б подумав, що він є якимось ганебним коліщатком ганебного і страшного механізму, в який оце мене впхнуто!»
Проте він сам не уявляв, яку фатальну ролю має ще відіграти ця «симпатична людина» в його житті.
Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижняків і вальдшнепів; власне, розмовляв Сафигін, Андрій слухав; сержант теж слухав збоку задумано. Потім внизу десь задзеленчав телефон і сержант вийшов. Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника й замовк. Коли сержант вернувся, начальник глянув на нього запитливо: «?»
– Так! – сказав сержант.
Начальник зітхнув і подивився на Андрія:
– Ну, от, а ви поспішали до блощиць… – (пауза). – Але перед тим, як ми розійдемось, я ще хотів щось у вас спитати. Що, пак, я хотів спитати? Ти диви, вилетіло з голови. Ага… – і, дивлячись просто Андрієві в очі, начальник поставив несподіване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи: – Е-е… той… Чи ви не знаєте, де ваші брати?
Запитання було раптове і щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрій знав, що в цій установі так собі безглуздих запитань не буває. Він нашорошився. І в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому підтвердженням страшного здогаду. «Гм… Перевіряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав». Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить не чемно:
– Не знаю, – а по хвилі додав не без єхидного наміру: – Що, бракує підпису…
Далі язик його не подужав, не повернувся.
– Під чим? – байдуже перепитав начальник.
– Під