Андрій згадав батькову пригоду, згадав пісню дівочу, згадав вартового з його найріднішою мовою, згадав, як його везли вулицею, згадав сьогоднішню подію вдома, згадав свою матір, нанизав усе те в один разок, слухаючи журну мелодію… і на серце від того всього ліг тяжкий-претяжкий камінь. Ах, хто ж то так тужно, хто так ніжно грає на роялі?! На серце ліг камінь. Лиш хтось непокірний у тім серці все протестував, не здаючись: «Не може бути! Ні, не може бути!» Немов уже топився та й ще вимахував з води рукою: «Не може бути!»
Це про братів. Він так безмежно вірив у своїх братів, як у свою матір, як у свого батька, як у самого себе, що ніяке підозріння не вкладалося ані в його голові, ані в серці. Спіймав себе на тім, що йому хотілося нагло заплакати з досади, як тоді батькові в оцій саме тюрмі і в цій самій, може, камері. Заплакати та й лягти пластом і вже ні про що не думати, забутись, заціпеніти. Але він не заплакав. Не плакалось. Він лише зціпив зуби, намацав нари і, здершись на них, ліг горичерева, заплющив очі і так лежав пластом. Він не спав і нічого не думав – він марив. Лежав і марив. Слухав, як тонюнько скимлить серце, і утікав від нього в химерне маячіння. Відокремився душею від тіла і покинув його на нарах – нехай лежить тут. На тіло відразу напали армії блощиць і жалили його, мовби кропивою. Але Андрій і не подумав рятуватися, він віддав тіло на розтерзання – нехай. Це все-таки в рідному місті… Цікаво, хто все-таки там грав? Звуки оживили асоціацію про його першу любов, про тонкі пальці на блискучих чорних і білих клавішах рояля, про душі великих геніїв світу, воскреслих в провінційному місті далекої, чужої для Бетховена й інших землі…
Андрій спав, як убитий, коли його прийшли будити опівночі. Власник хрипкого голосу тримав ліхтар між собою і Андрієм і, невидимий за тим ліхтарем, немов архангел з предвічної темряви, кличучи на Страшний суд, проголошував зловісно:
– Вставай!!! Давай-давай!.. Пішли за мною…
Пішли.
Андрій так і не бачив обличчя свого «архангела», власника такого симпатичного голосу і такої гарної, селянської мови.
Надворі в темряві «архангел» передав Андрія комусь іншому. Андрій тільки помітив, що коло буцигарні стояла якась тичба людей з білими торбами, оточена вартою, озброєною рушницями з примішеними багнетами. Юрба топталася, покашлюючи та зітхаючи. «Привели поповнення», – відзначив Андрій, чуючи, як за спиною та юрба хлинула в двері.
Великий старосвітський годинник на стіні показував рівно годину по півночі, коли вони проходили коридором сонного будинку районного управління НКВД, вони – це Андрій, розхристаний, в розшнурованих черевиках і в бріджах «навипуск», і чепурний, чорнявий юнак у добре припасованій, строгій уніформі сержанта своєї знаменитої фірми. Юнак був нахмурений і… з сивизною на скронях, серйозний, але дуже чемний, аж занадто чемний. Він відчиняв перед Андрієм двері і, промовивши «будь ласка», обережно тримав їх, поки Андрій пройде, а тоді зачиняв без стуку