– Ти даєш усі підстави для позову, Говарде.
– Можливо, але ми маємо обґрунтовану підозру.
Чемп обернувся до жінки й сказав:
– Клавдіє Яско, мені шкода, але вас заарештовано.
Її очі розширилися, і вона скрикнула:
– Заарештовано? Про що ви кажете? Коли ви привезли мене сюди, ви казали, що я не під арештом!
– Тоді ви не були під арештом, Клавдіє. Але зараз – під арештом.
Вона почала плакати й тремтіти, чіпляючись за руку Лью Дая в пошуку підтримки.
– Чому я під арештом? За що?
– За вбивство трьох людей, – відповів Чемп.
– Я нікого не вбивала! Богом клянусь, я не вбивця, – кричала Клавдія, поки детектив надягав наручники на її зап’ястки.
Задзвонив телефон. Чемп відповів, секунду послухав і, кивнувши, поклав слухавку.
– Це був помічник, якого я відрядив до будинку Маккена, – повідомив він. – Ви мали цілковиту рацію, Клавдіє. Синя миска з вівсянкою саме там, де ви казали, у кухонній мийці.
Дай пішов слідом за помічницею шерифа, яка повела Клавдію з офісу задніми сходами вниз, вузьким коридором з камерами спостереження, крізь заґратований сходовий колодязь і повз в’язницю. Помічниця вивела Клавдію крізь вихід на Фронт-стрит і посадила до поліційного фургона. Дай теж сів у фургон, узяв Клавдію за руку й спробував її заспокоїти, доки вони їхали на південь від Колумбуса до жіночої виправної установи.
– Я витягну тебе звідти за два тижні, – пообіцяв він. – Я доб’юся, щоб твій протокол вилучили, і буде так, наче цього ніколи не траплялося.
Раптом вона всміхнулася.
– Ніколи не думала, що отримаю таку велику роль.
Клавдія притулилася головою до стінки фургона.
– Завжди сподівалася на головну роль. Я вже грала раніше – дрібні ролі в кількох екзотичних фільмах, та як головна героїня у драмі про вбивство я б стала зіркою.
Дай витріщився на неї.
– Гадаєш, це ти в кіно знімаєшся?
Вона грайливо плеснула його по руці.
– Ой, ну ж бо, Лью. Ти ж бачив оті камери у в’язничному коридорі й телекамери надворі. Я лише сподіваюся, що отримаю добрий контракт із купою грошей, адже акторство – важка праця.
За двадцять хвилин поліційний фургон під’їхав до жіночої в’язниці – одноповерхової будівлі, обнесеної колючим дротом. Наглядачка провела її всередину, і ґратчасті двері в дальньому кінці коридору розчахнулися, впускаючи жінку.
– Тримайся там, Клавдіє, – Дай помахав на прощання. – Вранці я буду в суді й подам клопотання, щоб твоє зізнання вилучили. Побачимося завтра.
Коли двері в’язниці з ляскотом зачинилися в неї за спиною, Клавдія спитала наглядачку, який сьогодні день.
– Середа.
– Тобто який день місяця? Я знаю, що зараз 1978-й.
– П’ятнадцяте березня, – сказала наглядачка, знімаючи з неї наручники.
Клавдія всміхнулася.
– Я передчувала це. Події трапляються