– Що там? – спитав.
– Ти ж учений, сам прочитаєш, ще й мені розтлумачиш, хоч я вже й без тебе знаю, що не генерали, а простий люд приступив у Польщі до роботи. Недаром ці листки прийшли до нас – шевців, кравців, ковалів, яких обложили додатковими податками, а не до таких комедіантів, як ти.
За шинквасом дрімала тлуста шинкарка. Враз загримотіли двері, досередини увійшов чорновусий офіцер у погонах з золотими тороками, шапці-баранці, у шинелі, перехрещеній портупеями.
Шинкарка, звісно, зраділа гостеві, але, видно, ще й знала його, хоч військова форма на ньому була чужинецька, – розпливлася в радісній усмішці.
– Яка честь, яка честь, пане полковник!
– С Новим ґодом, ґоспожа! – рикнув офіцер чужою, проте зрозумілою мовою і попрямував до шинквасу. – Водочки, пожалуйста!
Ясьо, який давно замовк у кутку, затягнув смичком мелодію австрійського гімну «Gott, behalte, Gott, beschütze unser’n Kaiser, unser Land»53, полковник шпурнув через зал Ясеві срібну монету і наказав грати «Боже, царя храні»; Ясьо не знав мелодії царського гімну, опустив смичок, монети з долівки не піднімав.
Міхал з Йосипом якийсь час придивлялися до чужинецького офіцера, потім відвернулися, Сухоровський розгорнув листок.
– «Відозва до росіян», – прочитав уголос. Глипнув на Йосипа, хмикнув.
– Читай, читай…
– «Польське патріотичне товариство, – читав Сухоровський, – організувало маніфестацію варшав’ян проти генералів, які капітулюють перед царем, відправило панахиду на честь страчених декабристів…»
– От я і не знаю, хто такі декабристи, – перебив Йосип.
– Почекай… «Микола І детронізований, сейм Королівства Польського проголошує повстання народним… Слава страченим декабристам! Пролита ними кров зігрівала холодні підземелля, в яких мучилися польські брати… Не проти російського народу піднімаємо зброю, ми ведемо війну з деспотизмом, який гнітить його і нас. За нашу і вашу свободу!»
– Ну що, Міхале? – запитливо глянув Йосип в очі товаришеві. – Це до росіян заклик, так… Але й ми русини. Родаки… Може, вони і нас кличуть, адже кажуть: «За нашу і вашу свободу!»
Сухоровський зняв циліндра, розгладив долонею волосся, гукнув до шинкарки:
– Пуншу, гарячого!
Довго дивився на Йосипа, в очах мінялися рішучість і вагання, потім мовив голосно:
– Там, брацє, цікава справа розпочалася. Як ще і російські кріпаки візьмуться…
Чужинецький офіцер весь час до них приглядався, а зачувши, що вони розмовляють по-українськи, взяв свій келих, тарілочку з закускою і підійшов до їхнього столика.
– Дозвольте представитися, – сказав по-російськи, стукнувши закаблуками. – Царський резидент