…По склистій дорозі, вичовганій полоззями саней, мчать залубниці, запряжені парою гнідих огирів, з-під копит летить пороша, грудки мерзлого снігу боляче б’ють в обличчя; Маркіян і Анна відвертають голови, заслоняються бараницею, коні біжать галопом богвість-куди – і йому і їй байдуже, що вони звернули з бродівського гостинця на Гавареччину, полишаючи зліва примару Олеського замку; коней не зупиняють замети, у збитій копитами куряві зникають залубниці, ховаються від погляду чистого морозного неба.
Заслонені бараницею, залишені наодинці у білій сутіні, ще несміливі, та вже готові переступити межу сором’язливості, вони дивляться одне одному в вічі; пухнаста шаль закутала щоки й підборіддя Анни, носик затулений рукою, одягнутою в однопалу рукавичку; Маркіян бачить тільки її брунатні очі, і в зіницях відбивається він сам.
Коні пішли клусом, сповільнюючи хід, врешті зупинилися, застрягнувши по животи у гаварецьких снігах, пороша тихо осіла, і тоді серед снігової пустелі сталося найбільше диво, якого ще не бачило це чисте, виглянсуване морозом небо: великі, мов озера, очі наблизились до Маркіяна, він пірнув у них, ловлячи губами гарячу вологість Анниних уст, захлинаючись її пахучим віддихом.
Видиво зникло. На столі перед Маркіяном розкрита книжка, яку він взяв у Тадея Василевського, – «Канівський замок» Гощинського, поруч списаний, покреслений лист паперу: Маркіян перекладав поему мовою підлиських селян, він зважився на те, на що ніхто не зважувався досі, і страх, і сумнів притлумлювали радість від вчиненого одчайдушного кроку; Маркіян не мав ні від кого ради й розради, у нього була тільки Анна, він писав їй листа, а коні самі запряглися в залубниці й несли їх у самоту гаварецьких снігів.
Северин Гощинський увійшов до Маркіяна стрімко й важко; йдучи, потоптав барвисті картинки пісень Богдана Залеського, вони покришилися під його ногами, мов лубочні образки з дешевими мальовидлами мамаїв, шароварних рубак, реєстрових слуг польських гетьманів; розтрощив бравурну ліру Тимка Падури, що видзвонював гімни волі, якої ніколи не було; Маркіян уже розумів, що цій солодкій патоці слід би протиставити пісню боротьби, та своєї не було, а що є чужа, не знав донині.
І ось постав перед ним гайдамака Небаба з «Канівського замку»: цей не витискував із себе розчулених сліз, не плакав за минулою волею, він кликав до битви:
Komu rózgami ojciec zasieczony,
Komu najmilsza сórка pogwałcona,
Komu zbawiono lubej narzeczonej,
Tego zaklinam, wołam po imieniu:
Niech wyjdzie і stanie tu przy mnie!51
Маркіян перекладе поему, бо своєї ще створити неспроможний, а треба, щоб її почув русинський люд, отой підлиський панщизняний хлоп, який з розпуки брався за кия проти екзекуторів.
Він довго працював над уривком, прочитав переклад – відчував, що висока поезія Гощинського зблякла, а ради-розради не мав ні від кого, він писав