Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Роман Іваничук
Издательство: OMIKO
Серия: Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Жанр произведения: Литература 20 века
Год издания: 1981
isbn:
Скачать книгу
обличчя, воно відкрило беззубого рота і проказало:

      – Gdzie ja jestem, gdzie? No, powiedz mi, paniedzieju…48

      Радник кинувся до Едмунда, потрусив його за вилоги кафтана.

      – Хто тут був, хто?!

      – А-а, то ти, Тадзю! Ну ходи, дай цалуса… Хто був? Вели-и-кий чоловік! – підніс Едмунд вказівного пальця. – Індійський князь! Він їде в Аракан, то я віддав йому трохи картин і книжок… Хай і там знають нашу культуру… Чого так дивишся, хай знають! Єще Польска не зґінела!

      Василевський кинувся до вікна. Біля виїзної брами вже нікого не було, за «індійським князем» пропав слід.

      – Тадзю, прецінь вип’ємо, мій дорогий колеґо, – схопився Едмунд. – Мій двоюрідний дядько емір Ревуха вже вирушив із Саврані з козаками! Ой, поїхав Ревуха-а!… А я закінчую писати трактат, який стане настільною книгою кожного польського патріота… Ти що так дивишся, не віриш? Ржевуські піднімають повстання за незалежність Польщі! Ти проти? Тадзю, фе-е, а я думав, що ти теж патріот… No, wypijemy za niepodległość!49

      Едмунд вилив у рот з пугаря вино і впав на крісло, до решти сп’янілий.

      Маркіян сказав до Василевського:

      – Пане радник, я поїду до Львова…

      – Їдь, їдь… – відповів віце-маршалок глухо. – А я почекаю, поки цей патріот прочумається. Тільки як ти, чим?

      – Та вже якось…

      – Добре, добре, я знайду тебе в Захара Авдиковського.

      Маркіян прожогом вибіг з кармазинового залу, мов із чаду.

      Розділ шостий

      Львів утихомирився в новорічні морози. Передусім вони притлумили нищівну стихію пошесті, яка щоденно косила десятки містян. Від тріскучої холоднечі холера загинула чи то притаїлася, і зморені роботою коні пана Курковського відгодовувалися заробленим вівсом у стайні на Бічній Замарстинівській. Вівса мали вдосталь, і пан Курковський, який мешкав разом з кіньми, був теж забезпечений: маґістрат за кожну похоронну ходку каретою виплачував два гарнці вівса і двадцять крейцерів, а возом – наполовину менше. Бідних, звісно, умирало вдвоє більше, то Курковський і за панів, і за посполитих мав однаковий дохід.

      Морози позаганяли людей у будинки, то й поліцаям стало менше роботи – народ перестав збиратися групами на площах і перехрестях вулиць, і охоронці порядку відсиджувалися за картами в теплих кімнатах постерунків, та й вісті з Варшави коцюбли на кордоні, не долітаючи навіть до бродівських корчмарів.

      Арон з Аронихою з’їли козяче м’ясо й повісили зуби на гак, доню Фаїну поховали і втішали себе тим, що померла вона від сухот, а не від холери, а на варшавське повстання не покладали більше жодних надій.

      Аґасфера теж ніхто вже не зустрічав на його маршруті, хоч донедавна він появлявся в місті кожного дня і набридав людям дурними питаннями про якусь воду, – напевне, Вічний жид перестав бути вічним і віддав Богові душу.

      Тільки Ясьо Сакрамент і далі супроводжував аустерліцькою пісенькою відділи жовнірів, як тільки вони з’являлися на Ринку, – тепер уже сам, без люмпаків,


<p>48</p>

Де я є, де? Ну, скажи мені, пане добродію… (Пол.)

<p>49</p>

Ну, вип’ємо за незалежність! (Пол.)