Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Роман Іваничук
Издательство: OMIKO
Серия: Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Жанр произведения: Литература 20 века
Год издания: 1981
isbn:
Скачать книгу
глаголить істина! – настрій Василевського щораз бадьорішав. – Та й справді, як каже гірка наша приказка: Rozczwiertowali naszą Polskę na trzy nierówne połowy47, але народ один, лише ото хіба що ділиться на римо- і греко-католиків… І якби сукупно на тиранів…

      Маркіян не підтримав розмови. Те, що недавно його не обходило і не боліло, зачепило тепер за живе: чому один народ, коли два? Так, треба разом на тиранів, але ж два…

      – Два народи, – мовив понуро.

      – Ні-і, – тон мови Василевського став раптом жорсткий, – народ один. Як чехи і словаки, як іллірійці і словени, зі своїми діалектами, етнічними особливостями, але ж один, історично один народ.

      Коли б не «Енеїда», яка жила свіжо в пам’яті, може б, Маркіян і промовчав, але зараз мовчати не міг: він є, співець окремішнього народу, а той народ має свою мову, історію! Сказав з ледь відчутним роздратуванням в голосі:

      – Виходить по-вашому, що ті православні українці на Сході – зовсім інший народ?

      – Зовсім інший, – категорично відрубав Василевський.

      – Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…

      Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»

      Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.

      Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до підмурів’я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.

      Василевський знав історію Підгорецького замку, він знав історію всіх твердинь в Галичині; Маркіян зацікавився, радник охоче почав розповідати. Так, Ренесанс першої половини XVII століття. Колиска Яна Собєського, тут його хрестили, а народився він в Олеському замку…

      – Хмельницький брав Підгорецький замок? – запитав Маркіян.

      – Було таке… То епізод, Маркіяне. Обидва замки належали королю, потім перейшли в спадок його синові, а той продав їх родині Ржевуських. Олеський – Станіславу, а Підгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотні картин – Рубенса, Ван Дейка, Тиціана, Рембрандта, Караваджо, львівського митця Петрановича, підгорецьких майстрів, зібрав кілька тисяч книжок. Та, невпосидний і баламутний, він віддав усе це добро племінникові Леонтію, а самого понесло десь аж у арабські країни. Кажуть, вернувся звідти, ходить у тюрбані, дивакує, бавиться у Запорозьку Січ у Саврані… Леонтій пропадає то у Варшаві, то в Кракові, а щоб замок був під наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…

      – Хто ж він такий, Едмунд?

      – Та


<p>47</p>

Розчвертували нашу Польщу на три нерівні половини (пол., іронічне).