П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, що охопила імперію (як сонце у краплині, відбивалася тоді імперія у моєму двірникові), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалі більш значущим фактором мого життя. Я відчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистові. Він давно вже не співчував, коли в мене збиралися гості: одного разу подзвонив о пів на дванадцяту і запитав Мотрю, чи то не засідання, бо за пивом не послали, і щось-то не чути, щоб співали, як «усєгда». Іншого разу забрав мою пошту в листоноші і, передаючи мені пачку, запитав пронизливо:

      – Закордоні газети отримуєте?

      Я поділився цими спостереженнями зі знайомими: усі їх підтвердили. Двірницький стан стрімко підвищувався в чині та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державної влади. Громадянин думав, буцімто він штурмує бастіони самодержавства; насправді, облогу фортеці вело начальство, – мільйонів фортець, кожного будинку, і авангард армії облоги вже сидів у підвальних своїх шанцях по цей бік воріт.

      Цікаве було і нічне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другій ночі, коли вертаєшся додому з дружньої бесіди, нікого на вулицях немає, і втішали муніципальне самолюбство наше посиланням на Відень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночі в ті години деінде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмістр, за ним властивий йому почет – і вже десь якийсь інший Хома, або мій власний, заздалегідь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвінка, і вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.

      З другого боку, чутно було, що й обложені готуються до вилазки. Чутно: по всьому місту шепотілися, що має бути «демонстрація». Що таке демонстрація, ніхто напевне не знав – ніколи не бачив її ні сам, ні дід його; саме тому здавалося, що прогулянка сотні юнаків і дівчат бруківкою Дерибасівської вулиці з червоним прапором на чолі буде для ворога ударом нечуваної сили, від якого затрусяться і палаци, і тюрми. Народний шепіт кілька разів навіть називав точний місяць і дату тої неділі, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.

      Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого,