Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер»[62]; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази[63], навіть і мовою вже володів – бездомну собачку на розі поманив: «моді ак»[64], потім відігнав геть: «цаді!» (за точність не ручаюсь, так запам’яталось); і закінчив зітханням зі самої глибини своєї душі:
– Нерозумно це: чому не можна людині взяти, та й оголосити себе грузином?
Я розреготався:
– Марку, є тут один лікар-сіоніст, у нього покоївка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потім її лікарка запитала: як тобі сподобалося? А Гапка відповіла, тоном благоговійної покірності долі: що ж, пані, треба їхати до Палестини.
Він образився; знайшов, що це зовсім інше, і, взагалі, ця Гапка – старий анекдот, десять разів уже чув.
– До речі, Марку, – сказав я, позіхаючи, – якщо вже шукати собі націю, чому б вам не приткнутися до сіоністів?
Він на мене витріщив банькаті очі з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навіть жартома, о п’ятій ранку, не може нормальна людина договоритися до такої безмежної нісенітниці.
Тепер уже представлені читачеві, на першому плані або мимохідь, усі п’ятеро; можна перейти до самої повісті про те, що з ними сталося.
VIII. Мій двірник
Місяці минали; я їхав і приїздив, часто на довго втрачаючи сім’ю Мільгромів з виду. Час від часу десь стріляли в губернаторів, убивали міністрів; дивно, з якою найчистішою радістю сприймалися ці вісті всім суспільством; тепер така одностайність була б у такому разі неможлива – втім, тепер і немає ніде ситуації, цілком аналогічної. Але для нашої оповіді одна тільки сторона цих подій суттєва: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, відсторонених спостерігачів, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все більш жорстокий і лютий характер. З півночі приходили вісті про каральні походи на цілі губернії; вже ясно було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.
Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив