– Бачу, – зітхнув художник, – не захоче панянка позувати.
Анна Михайлівна була дуже збентежена і без кінця вибачалася; гості, здається, не образилися, але чомусь дуже скривдженим відчув себе я. Якби не те, що взагалі я з Лікою ніколи і двоє слів не сказав, я б того ж вечора постукав би до її камери, увійшов би, не дочекавшись «увійдіть», і вилаяв би її всіма словами, які тільки друком дозволені. Але випадково ця можливість влаштувати їй сцену нагодилася мені через кілька днів.
Було це так: одного разу вночі ми великою компанією підіймалися кручею, вервечкою, я передостанній, а за мною – Ліка. Вранці пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-під ніг у Ліки раптом викотився камінь, вона скрикнула, сіла і її повільно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився і схопив її за руку.
– Пустіть руку, – сказала вона сердито.
Прикрість мене взяла; як малу дитину, я потяг її вгору, і вона, немов і справді мале дитя, викручувалась і ліктем, і плечима, але ж таки дісталася до міцного ґрунту. Там я її відпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, і видно було, що в душі в неї відбувається боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я відсторонився, дав їй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сіла, потираючи кісточку.
– Не треба чекати, – сказала вона крізь зуби, все дивлячись убік.
– Пройде, тоді й підемо, – відповів я, щиро скаженіючи. – За моїми правилами не залишають саму неповнолітню дівчину, яка підвернула ногу, навіть якщо вона невихована.
Довга пауза; зверху й голосів уже не було чути, супутники наші перевалили через край обриву. У мене відлягло роздратування, я розсміявся і запитав:
– У чому річ, Ліко; або, якщо завгодно, у чому річ, Лідіє Гнатівно, – за що ви так мене зненавиділи?
Вона знизала плечими:
– І не думала. Ви для мене просто не існуєте. Ні ви, ні… – вона пошукала слово і знайшла цілу тираду: – ні уся ця юрба непотрібних навколо Марусі, і Марка, і мами.
– Від базік, що брехні ще не кинули, поведи в стан, де гинуть і гинули