Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.
Коли ж розчахнула двері, досередини увірвалися двоє поліціянтів, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повідомили, що це арешт за крадіжку зі зламом. Тепер я знала, звідки з’явилася пачка банкнот.
– Я нічого не крав! – заперечив Стен. – Ці гроші мені дав пан Беррінґтон.
– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.
– Але ж це щира правда, офіцере, – божився брат, коли його тягли до в’язниці.
Цього разу я знала, що Стен не бреше.
Я залишила Гаррі з мамою і побігла до доків, щоб дізнатися, чи прибув Артур на ранкову зміну і чи зможе пояснити мені, чому Стена запроторили до буцегарні. Я намагалася не думати про ймовірність і його арешту.
Чоловік біля воріт сказав мені, що цього ранку Артура не бачив. Але після того як перевірив графік, то й сам здивувався, що Артур не відзначився напередодні ввечері. Усе, що він міг сказати, було:
– Не звинувачуйте мене. Я тоді не чергував на воротах.
Лише пізніше я замислилася, чому він заговорив про звинувачення.
Я пішла до верфі й розпитала декого з товаришів Артура, але всі вони трималися однієї лінії: не бачили його, відколи попрощалися минулого вечора. І швидко відходили від мене. Я вирішила їхати у відділок, аби пересвідчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.
Я кинулася за ним, очікуючи, що хоч він скаже мені щось або відмовиться, заявивши, що не знає, про що я торочу. Але коли я підійшла, дідуган зупинився, зняв шапку і привітався:
– Доброго ранку.
Я була здивована його вихованими манерами, що додало мені впевненості запитати, чи не бачив він Артура цього ранку.
– Ні, – відповів він. – Востаннє я бачив його учора, коли він працював у вечірній зміні з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.
– Не можу, – зітхнула я. – Його заарештували і кинули за ґрати.
– І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.
– Не знаю, – визнала я.
Старий Джек похитав головою.
– Нічим не можу вам допомогти, пані Кліфтон, – сказав він. – Але є принаймні дві людини, які знають всю історію цілком.
Він кивнув у бік великої будівлі з червоної цегли, яку Артур завжди називав Управлінням.
Я сіпнулася, коли побачила поліціянта, який виходив із вхідних дверей цієї будівлі, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.
Я подумала, чи не зайти й мені в Управління,