Я. Такий аналіз доходить тільки до
думок, що й самі є знайомими, несхитними й усталеними визначеннями. Проте істотним моментом є й те, що лишилося
відсепарованим, нереальним, бо вже тільки тому, що конкретне поділяється і стає нереальним, відсепароване стає тим, що рухається саме. Здійснення поділу – це вияв зусиль і праці
тями, цієї найдивовижнішої і найвеличнішої, чи, радше, абсолютної сили. Коло, що замкнене в собі і як субстанція утримує свої моменти, – це безпосередні й тому аж ніяк не дивні відносини. Але те, що відокремлене від свого середовища-кола акцидентне – як пов’язане та реальне лиш у своєму взаємозв’язку з іншим, – набуває власного буття і окремої свободи, є виявом могутньої сили негативного; це енергія мислення, чистого Я. Смерть, якщо ми так захочемо називати ту нереальність, – це найжахливіше, тож для того, щоб утримати мертве, потрібні якнайбільші зусилля. Безпорадна краса ненавидить тяму, бо вона вимагає від неї того, на що краса не спроможна. Але життя духу – це не життя, що цурається смерті й стережеться будь-яких спустошень; воно витримує смерть і зберігається в смерті. Дух здобуває свою істину, тільки ставши абсолютно розірваним. Він є цією могутньою силою не як щось позитивне, що відвертається від негативного, як-от коли ми кажемо про що-небудь, мовляв, воно ніщо або оманливе, і тоді, впоравшись із ним, переходимо до чогось іншого; навпаки, дух є цією силою, тільки дивлячись у вічі негативному, перебуваючи біля нього. Це перебування – чарівна сила, що перетворює негативне в буття. Це та сама сила, яку вище ми називали суб’єктом, яка, надавши у своїй стихії існування визначеності, касує абстрактну, тобто лише просто
сутню безпосередність, і завдяки цьому стає справжньою субстанцією, буттям, або безпосередністю, що не має опосередкування за своїми межами, а саме є цим опосередкуванням.
Те, що уявлене, стає власністю чистого самоусвідомлення, цього піднесення до загальності взагалі, – це тільки один аспект розвитку, а не завершена будівля освіти та культури. Спосіб дослідження за давніх часів відрізняється від способу дослідження за новітньої доби тим, що той спосіб полягав у безпосередньому розвитку природної свідомості. Ретельно випробовуючи кожну стихію існування й філософуючи про все, на що натрапляв, цей давній метод став наскрізь пронизаним загальністю. Натомість за новітніх часів індивід знаходить уже готову абстрактну форму; намагання збагнути і привласнити її – це радше безпосереднє виготовлення внутрішнього і скорочене виробництво загального, ніж постання загального з розмаїття конкретного існування.
Через те завдання тепер полягає не так у тому, щоб очистити індивіда від чуттєвої безпосередності і зробити його субстанцією, що помислена й мислить, як радше в протилежному: реалізувати загальне й надихнути його духом, скасувавши непорушні й визначені думки. А проте набагато важче надати плинності непорушним і визначеним думкам, ніж чуттєвому існуванню. Причина полягає у сказаному вище; ті визначеності
