Оце гидливе відкидання породжене, власне, незнайомством із природою опосередкування і самого абсолютного пізнання. Адже опосередкування – не що інше, як самототожність, що сама себе рухає, або ж відображення в собі, момент Я, що існує для себе, чиста негативність, або, коли звести її до чистої абстракції, просте становлення. Я, або становлення взагалі, опосередкування, саме завдяки своїй простоті є безпосередністю у процесі становлення і самою безпосередністю. Ми, отже, неправильно розуміємо природу розуму, коли виводимо відображення за межі істини і не вважаємо його за позитивний момент абсолюту. Саме відображення робить істину результатом, але водночас скасовує протилежність між результатом і його становленням, бо це становлення теж просте, а отже, не дуже відрізняється від форми істини, що в результаті видається простою; це радше повернення до простоти. Якщо ембріон у собі цілком є людиною, це аж ніяк не людина для себе. Людина стає людиною для себе лиш у формі розвиненого розуму, що зробив себе тим, чим він є в собі. Тільки це становить її реальність. Але й сам цей результат – проста безпосередність, бо є самоусвідомленою свободою, що полягає сама в собі й не відсуває вбік і не лишає там суперечності, а примирюється з нею.
Сказане можна висловити й по-іншому, сказавши, що розум – це доцільна діяльність. Піднесення так званої природи над хибно сприйнятим мисленням, а передусім відкидання зовнішньої доцільності позбавили довіри форму мети взагалі. Але, бо й Аристотель визначав природу як доцільну діяльність, мета – це безпосереднє, непорушне, нерухоме, саморушійне; отже, це суб’єкт. Коли взяти абстрактно, сила, яка спонукає його рухатися, – це буття для себе, або чиста негативність. Результат лише тому такий самий, що й початок, бо початок – це мета; або: реальне лише тому таке саме, як і його поняття, бо безпосереднє містить у собі (як мету) самість або чисту реальність. Досягнена мета, або сутнє реальне, – це рух і розгорнене становлення; але саме цей неспокій – це самість, і вона через те тотожна безпосередності та простоті, властивими початку, що є результатом, поверненням до себе, а це повернення до себе якраз і є самістю, а самість – це тотожність і простота, пов’язані між собою.
Потреба уявляти абсолют як суб’єкт виявляється в таких твердженнях, як «Бог – це любов», або «моральний світовий лад», «любов» і т. ін. У таких твердженнях істину просто проголошують суб’єктом, а не репрезентують як процес самовідображення в собі. Такі твердження починаються зі слова «Бог». Сам по собі це позбавлений значення звук, проста назва; тільки предикат сповіщає, що це, є його змістом і значенням; пустий початок стає реальним знанням лише тоді, коли твердження має такий кінець. Тією мірою, якою ми дотримуємося такої думки, чому б і справді не говорити тільки про вічне,