таємницю яких розгадано. Інструментом цього монотонного формалізму орудувати не важче, ніж палітрою художника, де є лише дві фарби, скажімо, червона й зелена, щоб червоною замальовувати поверхню, коли йдеться про історичне полотно, а зеленою – коли потрібно зобразити краєвид. Тоді було б важко визначити, що величніше: зручність, із якою все, що на небі, на землі й під землею можна змалювати такою юшкою з фарб, чи пиха, що існує такий неоціненний загальний засіб; ця зручність і пиха підтримують одна одну. Цей метод породжує приклеювання до всього небесного і земного, до всіх природних і духовних форм пари визначень, належних до загальної схеми, а отже, дає змогу впорядкувати геть усе, і таке впорядкування – не що інше, як ясне мов день повідомлення про організм всесвіту, а саме: синоптична таблиця, схожа на скелет із приклеєними ярличками або ряди закритих коробок з етикетками в бакалійній крамниці; тут усе зрозуміле в обох випадках, проте в першому випадку кістки позбавлені плоті та крові, а в другому – в коробочках теж немає нічого живого, тож ця таблиця не відтворює живої сутності конкретного предмета. Вище ми вже звертали увагу на те, що такий спосіб мислення закінчується немов малюванням лиш однією барвою, бо, цураючись диференціацій схематичних таблиць, вважає їх за витвір рефлексії, дає їм зануритись у порожнечу абсолюту і там відновлює чисту тотожність, позбавлену форми білість. Така однотонність схем із їхніми безживними визначеннями, ця абсолютна тотожність і перехід від одного до другого – це все, і перше, і друге, вияви мертвої тями і водночас зовнішнє пізнання.
Неоціненне не тільки не може уникнути долі бути отак знеживленим та знедуховленим і бачити, як зняту з нього шкуру напинають на себе безживне пізнання й породжена ним пиха, – така доля радше дає нам змогу усвідомити силу, з якою це неоціненне впливає якщо не на дух, то на серце, а також усвідомити вибудову до загальності та визначеності форми, в якій полягає повне досягнення неоціненного і яка єдина уможливлює, що цю загальність можна використати для потреб, які лежать на поверхні.
Наука може організуватися тільки завдяки власному життю поняття, і саме в науці визначеність, запозичена в схем і приліплена зовні до існування, стає саморушійною душею наповненого змісту. Рух сутнього почасти полягає у становленні іншим, а отже, у формуванні свого власного іманентного змісту, а почасти – у втягуванні назад цього сформованого змісту, цього свого набутого існування, а це означає, що воно робить себе моментом і спрощується до визначеності. На першому етапі цього руху негативність полягає в диференціації та утвердженні існування, а на другому етапі, в тому поверненні до себе, – у становленні визначеної простоти. Саме таким способом зміст засвідчує, що його визначеність не дана йому чимсь іншим і не просто приліплена до нього: зміст сам надає собі цієї визначеності, сам надає собі статусу моменту й визначає своє місце в цілому.
