– Ну ж бо!
Коняка ледве тяглась. Юстину ні з того ні з сього згадався мертвий Вогник біля порога, і як дихав дід, коли його побили вербувальники…
Ззаду налетів Арунас. Молодецьки присвиснув; безперервно шпорячи свою шкапу і невтомно нахльостуючи її, він випередив Юстина вже на ціле коло.
Юстин зрозумів, що програв.
Чому їм веліли скакати на шкапах? Ні, не для того, щоб принизити. Кожне попереднє випробування мало свій зміст – нехай Юстину не завжди вдавалося розгадати його, але він був. Звор нічого не робить без змісту; ймовірно, за його задумом майбутній князь мусив домагатися мети будь-якою ціною, і якщо під час скачки доведеться до смерті загнати коня – так тому і бути…
Арунасу залишалося проїхати два кола. Юстину – чотири. Він не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених боків, не наважуючись ударити, та й навіщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…
Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж зліз із коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тільки докір.
Арунас кинув повід, скинув руки, ніби маючи намір схопити в долоні сонце. Кінь під ним захитався і впав, і забився в конвульсіях – Арунас вибрався з-під важкого тіла, накульгуючи, рушив до підвищення, на якому стояло крісло Звора; в міру того, як він ішов, груди його все більше видавалися вперед, підборіддя випиналося вище, це крокував не коваль і не бастард, а молодий князь, і стражники, помітивши цю зміну, розступилися шанобливо і, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?
Юстин підійшов і зупинився в стороні. Арунасів кінь перестав сіпатися, остаточно перетворившись на дохлятину.
– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти переміг, значить… що ж. Тепер відпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе відвезуть до палацу.
Ймовірно, Арунас чекав поздоровлень, якихось тепліших і поважніших слів. Він забарився, а потім, вирішивши, мабуть, що його князювання тільки починається і розгулятися він іще встигне – все тією ж величною ходою пішов за приставленим до нього стражником.
Юстину здалося, що про нього всі забули. Він уже подумував, чи не втекти під шумок – коли Звор піднявся з крісла, і блакитні очі його зупинилися на Юстиновім переніссі.
– Іди сюди, – Юстин скоріше прочитав ці слова по губах, ніж почув їх.
Тікати було нікуди. З неприємним передчуттям Юстин підійшов і зупинився за два кроки від Звора.
Очі Вухатого були такими світлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке відображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловік із великими, як лопухи, вухами вів в атаку війська, вигравав битви і збирав генералів до себе в намет, і що він, Юстин, мріяв побачити його хоча б раз у житті, перед боєм, хоча б над верхівками списів.
І що у нього був шанс стати з ним урівень.