– Мені треба дідові звісточку передати, – сказав Юстин. Срібна виделка в його руках була химерно вигнута, і Юстин продовжував згинати й розгинати її, сам того не помічаючи. – Мені треба дідові дати знати, що я живий… І що я князь.
– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув із кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тоді хоч наказ підписуй, щоб діда твого розшукали і з почестями приставили, хоч сам до нього їдь… Виделку залиш. А втім – гни, твоє право, хоч усі виделки переламай тут, твоє добро, не моє…
І Вухатий усміхнувся. І Юстин зрозумів, що коли зараз не опанує себе – знепритомніє, як товстун Флор перед жабою.
Він підвівся. Похитуючись, підійшов до фонтана. Перехилився через борт і засунув голову до рибок. У воді розкрив очі; дно фонтана було мозаїчним, і на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих білошкірих дівчат.
Юстин випростався – крапельки холодної води приємно лоскотали шию, стікали за комір нової шовкової сорочки. Він винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсім не був засмучений Юстиновою вільністю – навпаки, усміхався.
– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.
Юстин повторив його жест. Звідки не візьмись вискочив служник – і з поклоном простягнув Юстину рушник.
Юстин відчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе світило м’яко розпирає його ребра, тепла куля зсередини штовхається в груди, маючи намір злетіти хай там що і підняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в ніжний ворс княжого рушника, він тільки зараз – через декілька годин – повністю усвідомив, що сталося з ним і що за життя чекає його, починаючи з завтрашнього дня.
Він забере до палацу діда. І, звичайно, він розшукає Аніту – і зробить її княгинею.
Він зрівнявся з Вухатим Звором, на якого мріяв колись подивитися хоч мигцем.
Щоправда, Звор тримає свою долю у власних руках, а він, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило більше за інших…
Він проковтнув слину, ніби намагаючись угамувати внутрішнє сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув і закашлявся.
– Можна… спитати?
– Авжеж, – кивнув Звор.
– Ці… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акір… Флор… Де вони зараз?
Йому здалося, що величезні вуха його співрозмовника трохи ворухнулися.
– А ти як думаєш? – поцікавився Звор.
Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрішнє сонце стислося в цятку і потемніло, як жаринка.
– Я не знаю, – мовив він повільно.
– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоєму, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для країни?
– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумієте, – він скинув на Звора благальні очі, – адже вони ж ні в чому не винні! Хіба може князь стратити безневинних?!
Звор