– Це я, пане майбутній князю, – у голосі Господаря Колодязів була насмішка. – Не лякайся. Я тут за договором зі Звором.
– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив із ліжка босі ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Аніта…
– Ти ще не князь, – Ос вільно чи мимоволі повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввійду в твою душу і залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив мені – не грошима, звичайно…
– Аніта… Що?!
– Це умова твого князювання. Прапорець у твоїй душі буде невідчутний для тебе, однак ти ніколи не зможеш учинити – або помислити – проти волі Вухатого. Ти був черв’яком, він зробив тебе князем – адже він може розраховувати хоча б на вірність, чи не так?
Юстин сидів, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нічна сорочка повільно прилипала, приклеювалася до холодної мокрої спини.
– Стривайте, – сказав він пошепки. – Але я ж і так буду вірний Вухатому… У мене і в думках не було зрадити його!
– Зараз ти молодий, – заперечив Господар Колодязів, роблячи крок уперед, пливучи крізь хиткий простір, ніби крапля олії поверхнею води. – Нині ти наївний… Твої клятви легкі… і легко забуваються. Прапорець – вічний… Тобі доведеться деякий час дивитися мені у вічі.
– Я мушу впустити вас у свою душу? – із жахом запитав Юстин.
– Тобі нічого боятись. Я тільки залишу там червоний шовковий прапорець. Непомітний, розміром з горіхову шкаралупу. І ти не змінишся ні на волосок, ти залишишся собою.
– Я не впущу вас, – сказав Юстин, відсуваючись назад.
– Але ж ти хочеш бути князем?
– Але я і так вірний Звору! Він нічого не говорив про…
– Звор дуже мало говорить, набагато більше робить. Ти хочеш бути князем?
– Хочу!
– Тоді ти мусиш прийняти прапорець.
Зробилося тихо. Вогники в нічних лампах ледь жевріли.
– А якщо я не прийму? – пошепки запитав Юстин. Темна фігура похитнулася:
– Тоді я піду… Князем стане інший юнак. Його ім’я Арунас, він зараз у в’язниці…
– У в’язниці?!
– Так. А інші мертві, і ти теж будеш мертвий. Тому що мудрий князь ніколи не залишить живим претендента на трон настільки ж законного, як і він сам…
– Це неправда!
– Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумів сенс цього жорстокого, не сперечаюся, вчинку… Хто говорив тобі, що бути князем – просто?
– Ніхто не говорив, – сказав Юстин, раптово відчуваючи повний спокій. І – порожнечу.
Господар Колодязів знову ступив уперед – і одним рухом перемістився через усю кімнату, опинившись просто перед Юстином:
– Ти боїшся. Ти злякався. Ти, як дитина, яка вперше побачила лікаря.
– Я не боюся, – сказав Юстин, розуміючи, що бреше.
– Зараз вирішується,