– Людва, – говорив він презирливо.
Іноді їй хотілося вдарити по його бетонному стовбуру.
Одного ранку – Сашко поїхав, як завжди, у свою загадкову Студію – Улія вирушила посидіти над новою, нещодавно запущеною складною розв’язкою.
Рух описував вісімки, струмками перетікав з ряду в ряд, його чотири повних потоки спліталися косичками. Улія повільно йшла по осьовій, невидима крізь тоновані стекла, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, спочатку незбираний, тепер дробився на окремі машини; Улія бачила кожну точку мозаїки – і водночас усю картину, тіні та напрямки, відблиски й зупинки, пульс газу та гальма, ритм світлофорів. Внизу на тротуарах перекочувалися потоки Людви, вливалися в величезний магазин на розі; слова й бажання вилися, подібно хмарині, над скупченням багатьох голів. Людва заповнювала відкрите кафе, тонкими чергами тягнулася до зупинок мікроавтобусів…
У цей момент на її плече лягла чиясь рука, і, обертаючись, вона вже знала, хто це.
Від цього знання в неї ослабли коліна.
– Привіт, дівчинко, – сказало Місто.
Вона вперше бачила його так близько.
– Що нового? – спитало Місто.
– Привіт, – сказала Улія, коли до неї повернувся голос.
– Люблю дивитися на Людву, – сказало Місто. – Коли її багато. Коли вона тече.
– Я теж, – сказала Улія.
– Ні, – Місто посміхнулося. – Ти – інша справа… Ти любиш дивитися на Людву поблизу. Ти там, – воно махнуло рукою, вказуючи вниз, на річку Людви.
Улія мовчала.
– Я не погрожую тобі, – м’яко сказало Місто.
Улія мовчала.
– Ти хороша, – сказало Місто, уважно розглядаючи її. – Ти моє красиве породження. Буде шкода, якщо підземний вітер злиже тебе, як обгортку від морозива…
– Ні, – швидко сказала Улія.
– Я не лякаю, – Місто посміхнулося. – І не наказую. Ти вільне породження… І роби, як знаєш. Але – хочеш пораду?
Вона дивилася, не відриваючись, у його заворожливі очі – вічний рух вогнів і тіней, карусель жахливої маси й потужності.
– Так ти хочеш почути мою пораду – або все-таки залишити тебе в спокої?
– Так, – сказала Улія, стримуючи тремтіння. – Хочу.
– Ти не повинна жити серед Людви, – сказало Місто. – Залиш його.
– Ти захворіла? – стривожився Сашко.
– Я говорила з Містом, – сказала Улія. – Воно прекрасне… Воно – найжахливіше, що я коли-небудь бачила.
Сашко мовчав. Сів поруч, не знаючи, що робити й що говорити. Обійняв Улію за плечі:
– Воно… невже воно може налякати? Мені здавалося, наше Місто…
І замовк, сам розуміючи, яку дурницю говорить.
На кухні включився і голосно загарчав холодильник.
– Юлечко… – тихо сказав Хлопець. – Ти ж не покинеш… мене?
– …Значить, ти ніколи не помреш? Ти безсмертна?!
– Місто не помре ніколи.
Хлопець спохмурнів:
– Місто…