Людина з Червоної Машини говорила то красиво й плавно, то уривчасто та жорстко, то м’яко і ласкаво. Чоловік говорив «розкрутити», він говорив «ротація», він говорив «споживча група». Він говорив «будуть люди», він говорив «кричати до кривавого поту», він говорив «випустити на розігрів». За його словами були мармурові слизькі сходи, розчахнуті дверцята довгих плоских машин і безліч блискучих туфель, що ступали з темряви на килимову доріжку.
Пісні Сашка передавали по радіо. Його фотографії з’явилися в газетах.
Сашко подарував Улії плеєр з навушниками. Його нові пісні віддавали Червоної Машиною і здавалися мертвими, як порожній будинок з вибитими шибками. Будинок, в якому вечорами не запалюються світлячки.
– Ти ні чорта не розумієш! – роздратовано говорив Сашко. – Не подобається тобі – зате подобається декому іншому! Шостий тиждень у десятці – за красиві очі, як ти думаєш?
Людва тягнула його назад, занурювала в себе. Людва наростала навколо, як новобудови на пустирі, як торгові кіоски біля великої площі – різноманітна Людва, здебільшого молода, галаслива, яскраво пахне, липне до Сашка, як білі клаптики оголошень липнуть до ліхтарного стовбура. Людва не звертала на Улію уваги – але, залишаючись поруч із Сашком, вона пов’язала в Людві, як в розігрітому асфальті.
Одного разу Сашко запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів.
– Ми могли б працювати разом, – сказав Сашко. – У мене була б своя гримерка – ти, ми б разом гастролювали, це так зручно…
Не зовсім розуміючи, що від неї вимагається, вона пішла за ним у великий старий будинок із високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відбивалася в численних дзеркалах і здавалася натовпом; Улія, як не старалася, не могла розрізнити в цій строкатій масі жодного обличчя. Вони про щось запитували її – за неї відповідав Сашко; Сашко гарячкував, говорив то зверхньо, то благально, штовхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї чекають. Нарешті вона втомилася і вийшла на вулицю, під пісню, що хиталася на вітрі дротів. Сашко вийшов слідом, він був розгублений і злий.
– Ну як так можна?! Знаєш, чого мені вартувало уламати їх, домовитися… Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед…
Улія моргнула. Їй здалося, що ще секунда – і обурене обличчя Сашка зіллється з іншою Людвою на жвавій вулиці.
Вона злякалася.
Мірно дихали вокзали, хитаючи Людву з Міста й у Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща система дротів напружувалася, ловлячи слова та бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск.
Одного разу ввечері Сашко не повернувся додому.
– У мене робота до ранку, – сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці чувся гул багатьох голосів і далекий жіночий сміх. – Добраніч.
Улія поклала слухавку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний розтрісканий