Улія мовчала.
– Але вже, напевно, пізно повертатися? – запитав Сашко з надією.
– Пізно, – сказала Улія.
– А де ти живеш? – знову запитав Сашко.
– Тут, – сказала Улія. – Це мій район.
– Так? – Сашко зам’явся. – Ми… ми до тебе йдемо, чи що?
– Ми і так у мене, – сказала Улія. – Я тут живу.
– Що, на вулиці?
Сашко якось нервово хихикнув.
– І на вулиці теж, – Улія міцніше обійняла його за талію. – Я хочу, щоб ти мені заспівав.
Сашко зупинився. Повернув Улію обличчям до себе; їхні очі опинилися на одному рівні. Сашко був високий, як для Людви.
– Юлю, – сказав він тихо. І втупився в її губи.
Вона дивилася, намагаючись зрозуміти, чого він хоче.
– Юлечко, – сказав він наполегливіше й облизав пересохлий рот.
Улія бачила, як сіпнулося його горло – здається, він ковтнув слину.
– Ну? – запитала вона зацікавлено.
Тоді він набрав у груди повітря, точно як підворіття у вітряний день, і притягнув до себе її обличчя. І губами взяв її за губи; вона спершу здивувалася, а потім їй сподобалося.
Вона обійняла його міцно, як Шаплюска, але той був бетонний і нещасний, а цей – щасливий, гарячий і живий. Цей менше залежав від води і вітру, коренів і мереж, цей бажав не спокою – чогось іншого, Улія не цілком могла зрозуміти, чого, однак порив Хлопця їй подобався.
– Ходімо до мене, – сказав Сашко, коли його губи звільнилися. – Піймаємо машину, у мене є гроші…
– Навіщо? – запитала Улія.
– Я тобі заспіваю, – сказав він.
Улія сиділа на чавунному поручні над великою розв’язкою. Рух тік у десять потоків, один над іншим, по мосту й під ним, і по тунелю, прокладеному в землі, тунелю, який продувався теплим наземним вітром; Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу в усій її складності й безупинності, вона завжди приходила сюди, бажаючи знайти спокій.
Сьогодні вона сиділа на чавунному поручні, їй здавалося, що очі світлофорів дивляться несхвально, але це її веселило.
Чомусь Хлопець Сашко дуже напружувався, коли вона намагалася чесно відповідати на його питання. Тому вона перестала відповідати – щоб заспокоїти його; він і справді заспокоївся, але не зовсім. Він привів її в не дуже новий, але й не старовинний будинок, блоковий, з видимою усадкою фундаменту; нутро будинку схвилювалося, побачивши Улію, проте вона не стала говорити з ним, а прослизнула слідом за Сашком в низьку комірку, пристосовану для проживання Людви.
Сашко не почав співати. Але вона, подумавши, вирішила, що пісня може почекати; перед її очима знову стелилися вогні, знову вився вітер і дихало Місто, а вона, Улія, була найщасливішим його диханням…
За тонкою стіною прокинулися. Сашко сказав: ой, батьки. Людва за стінкою не шуміла, але в її мовчанні Сашко чув щось недобре.
На світанку Сашко випустив її – без єдиного слова; нутро будинку чекало на лавочці біля під’їзду – сиділо старенькою в хустці. Нутро блочного будинку сказало,