Іноді вони зверталися до Улії, і у всіх поглядах був інтерес:
– Мила дівчино, ви на когось чекаєте?
– Так, – відповідала вона.
– У вас немає випадково зайвого квитка?
– Ні, – відповіла вона.
До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці засвітилися одночасно – невірним світлом, яке обіцяє швидке народження вечора.
За три години вона стояла внизу, у небезпечній близькості від прямокутної дірки в землі, однак міський вітер був прихильним до неї і відносив дихання підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Породження Міста.
Зверху, від входу у великий концертний будинок, збігав вниз потік Людви. Улія оглянула його – і не могла виділити жодного обличчя: як ніби дві години, проведені під склепінчастою стелею, спаяли слухачів в однорідний веселий корж.
– Чого ти від мене хочеш?!
Сашко застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Тільки що була виставлена за двері остання дівчинка, що прагнула автографа.
– Я працюю до кривавого поту… Я думав, ти хоч привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я думав, ти даси їм моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!
Улія мовчала.
– …Ти хочеш, щоб я жив за твоїми вказівками, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, радіючи світлофорам, як дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар’єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Одна твоя кисла міна…
Улія мовчала. Сашко осікся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього блискітки:
– Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».
Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газети, написані Людвою для Людви.
– Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш в лахмітті, не фарбувалася, схудла, як опудало…
Улія знову не зрозуміла. Сашко зустрівся з нею очима – і його роздратування раптом погасло, як недопалок під каблуком.
Він у п’ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:
– Юлько… Ну ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз – так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд?
Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, його корпус ловив захід сонця великими курними вікнами, і де-не-де за склом вгадувався силует рослини в діжці.
Сонце згасло. Заводські вікна