– Авжеж, – відповіла вона, – але він завжди буде моїм сином.
Із плином років Леон став іще вищим, а Владек зміцнів, і обидва хлопці порозумнішали. Але у липні 1914 року, без попередження чи будь-якого пояснення, німецький вихователь покинув замок, навіть не попрощавшись. Хлопці не здогадувалися пов’язати його відхід із нещодавніми подіями в Сараєві, де студент-анархіст закатрупив ерцгерцога Франца Фердинанда, які їхній інший наставник описував у яскравих барвах. Барон ходив у задумі, але нічого не пояснював. Молодші слуги, улюбленці дітей, стали зникати один за одним; і жоден хлопчик не міг второпати причину.
Одного ранку в серпні 1915 року, коли надворі стояли теплі й туманні дні, барон вирушив у довгу подорож до Варшави, щоб довести, як він сам описав свою мету, всі справи до ладу. Його не було три з половиною тижні, двадцять п’ять днів, які Владек щовечора позначав у календарі, що висів у його спальні. Того дня, коли він мав повернутися, хлопці поїхали на залізничну станцію Слоніма, щоб дочекатися щотижневого потяга з трьома вагонами й привітати господаря маєтку, коли той прибуде. Владек був здивований і збентежений, побачивши, що барон виглядав втомленим і зажуреним. І хоча він хотів багато про що його запитати, усі троє повернулися до замку мовчки.
Упродовж наступного тижня барон часто і подовгу спілкувався з головним управителем. Леон і Владек переживали, чи це часом не вони стали несвідомою причиною якогось його лиха. Владек навіть остерігався, що барон може відправити його назад до хижі лісника, адже ніколи не забував, що він був лише гостем у маєтку барона.
Одного вечора барон закликав двох хлопців приєднатися до нього у великій залі. Вони зайшли тихцем, зворохоблені цією перервою свого звичного розпорядку. Ця коротка бесіда залишилася в пам’яті Владека на все життя.
– Мої любі діти, – почав барон низьким голосом і з нерішучою інтонацією, – вояки Німеччини й Австро-Угорської імперії знову оточили Варшаву і незабаром стануть біля наших воріт.
Владек нагадав собі фразу, яку зронив польський наставник після того, як його німецький колега відбув без жодних пояснень. «Чи означає це, що час пригноблених народів Європи нарешті настав?» – запитав тоді він.
Барон поглянув на невинне обличчя Владека.
– Наш національний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти років гніту, – зауважив він. – Можливо, зараз вирішується доля Польщі, а ми безсилі впливати на її історію. Нас віддали на милість трьох могутніх імперій, які нас оточують, і тому змушені чекати власної долі.
– Ми обоє дужі, тому будемо битися, – заявив Леон.
– У нас є мечі та щити, – додав Владек. – Тому ми не боїмося німців чи росіян.
– Хлопці, ваша зброя зроблена з дерева, і ви лише гралися у війну. А ця битва буде не між дітьми. Ми повинні знайти десь тихе місце для життя, доки історія не вирішить нашу долю. І маємо вирушати якомога швидше. Я тільки молюся, щоб це не стало кінцем вашого дитинства.
Леона