– Обов’язково, – відказав годинникар, підводячись.
Алісія підвелася й собі.
– Доню, – перепинила її Андреа Карвер, – спочатку сніданок. Ти навіть не доторкнулася до нього.
– Я не голодна.
– Я його з’їм, – запропонувала Ірина.
Андреа Карвер категорично заперечила такий варіант.
– Вона боїться погладшати, – злостиво прошепотіла Ірина котові.
– Я не можу їсти, коли він ворушить хвостом і з нього лізе хутро, – відрубала Алісія.
Ірина й кіт з однаковим презирством подивилися на неї.
– Привереда, – підсумувала Ірина і вийшла з котом на подвір’я.
– Чому ти завжди їй потураєш? Коли я була в її віці, ти не дозволяла мені й половини того, що дозволяєш їй, – невдоволено проказала Алісія.
– Ти знову починаєш, – спокійно мовила Андреа Карвер.
– Це не я почала, – запротестувала старша дочка.
– Гаразд, вибач, – Андреа Карвер погладила довге волосся Алісії, яка опустила голову, намагаючись уникнути заспокійливих ніжностей. – Але поснідай, будь ласка.
У цю мить у них під ногами почувся металевий грюкіт. Вони перезирнулися.
– Ваш батько у своєму амплуа, – прошепотіла Андреа Карвер, допиваючи каву.
Алісія машинально почала жувати грінку, а Макс намагався викинути з голови образ блазня з простягнутою рукою і виряченими очима, який посміхався в огорнутому туманом саду статуй.
Розділ четвертий
Велосипеди, що їх Максимільян Карвер визволив із лімба[1] в невеличкому гаражі на подвір’ї, були в кращому стані, ніж Макс сподівався. Здавалося, ними практично не користувалися. Озброївшись парою клаптів замші та спеціальним розчином для очищення металів, який мати завжди мала вдома, Макс виявив, що під шаром бруду й плісняви обидва велосипеди насправді нові та блискучі. З допомогою батька він змастив ланцюги та коліщата й підкачав колеса.
– Можливо, доведеться замінити камери, але поки що на них можна їздити, – уточнив Максимільян Карвер.
Один велосипед був менший за другий, і Макс, чистячи їх, весь час запитував себе, чи не купив їх Річард Фляйшман багато років тому, щоб їздити на прогулянки з Якобом дорогою, що простяглася вздовж берега. Максимільян Карвер завважив у очах сина тінь провини.
– Певен, старому лікарю сподобалося б, що ти катаєшся на його велосипеді.
– А я не певен, – пробурмотів Макс. – Чому їх залишили тут?
– Можливо, через прикрі спомини, – відказав Максимільян Карвер. – Гадаю, ними ніхто більше не користався. Ну, сідай. Випробуємо їх.
Вони поставили велосипеди на землю, і Макс підігнав висоту сідла, а заразом перевірив тиск у гальмах.
– Треба ще трохи змастити гальма, – мовив він.
– Так я й думав, – згодився годинникар і взявся до справи. – Слухай, Максе.
– Так, тату.
– Не надто переймайся цими велосипедами, гаразд? Те, що сталося