Камера обійшла кілька метрів саду статуй. На плівці це місце не видавалося таким занедбаним, яким його застав Макс. Не було й сліду диких трав, а вибрукувана кам’яними плитами поверхня була чистою та відполірованою, начеб дбайливий сторож прибирав тут день і ніч.
Камера зупинялася на кожній статуї з тих, котрі були розташовані на головних точках, що утворювали велику зірку, яку ясно можна було розгледіти, якщо дивитися на підніжжя фігур. Макс упізнав їхні білі кам’яні обличчя та вбрання артистів мандрівного цирку. В напружених позах цих фантастичних фігур і в театральних гримасах їхніх облич, здавалося, за позірною нерухомістю вчувалося щось тривожне.
Стрічка без жодного монтажу показувала учасників циркової трупи. Родина спостерігала це примарне видовище мовчки, в помешканні чулося лише жалібне порипування проектора.
Нарешті камера скерувалася до центру накресленої на поверхні саду статуй зірки. Проти світла з’явився силует усміхненого блазня, до якого тяглися інші статуї. Макс уважно обдивився риси цього обличчя – і знову відчув, як морозець пробіг по тілу, коли хлопець опинився з блазнем сам-на-сам. В образі його було щось таке, що не збігалося з Максовими спогадами після відвідин саду статуй, але через погану якість плівки він не міг скласти чіткого образу статуї, щоб зрозуміти, в чому тут річ. Родина Карверів так само мовчала, поки проектор прокручував останні метри плівки. Нарешті Максимільян Карвер вимкнув апарат і ввімкнув світло.
– Якоб Фляйшман, – прошепотів Макс. – Це домашні стрічки Якоба Фляйшмана.
Батько ствердно хитнув головою. Сеанс закінчився, і Максові на якусь мить здалося, що присутністю цього невидимого гостя, котрий майже десять років тому втопився за кілька метрів звідси, біля берега, просякнутий кожен куток дому, кожна сходинка, і Макс відчув себе тут зайдою.
Не зронивши ні слова, Максимільян Карвер почав розбирати проектор, а Андреа Карвер підхопила на руки Ірину й понесла сходами нагору, щоб покласти до ліжка.
– Можна я спатиму з тобою? – запитала Ірина, обіймаючи матір.
– Облиш, – озвався Макс до батька. – Я сам сховаю проектор.
Усміхнувшись синові, Максимільян Карвер лагідно поплескав його по плечу.
– Добраніч, Максе, – сказав годинникар й обернувся до дочки. – Добраніч, Алісіє.
– Добраніч, тату, – відказала Алісія, дивлячись, як батько, стомлений і розчарований, піднімається сходами.
Коли кроки годинникаря стихли, Алісія пильно поглянула на Макса.
– Пообіцяй, що нікому не розповіси того, що я зараз тобі скажу.
Макс згодився.
– Обіцяю. А про що йдеться?
– Про блазня. Того, що на плівці, – мовила Алісія. – Я його вже бачила. Вві сні.
– Коли? – запитав Макс, відчуваючи, як закалатало в нього серце.
– Вночі напередодні нашого приїзду сюди, – відповіла сестра.
Макс підсів ближче до Алісії. На її обличчі важко було розгледіти