– Коли місіс Дельвекіо-Шварц запропонувала мені квартиру.
Це ім’я прозвучало як щось особливе в нашому домі.
– Місіс хто? – перепитала бабуся, яка сиділа із самовдоволеним виглядом під час всієї бесіди.
– Дельвекіо-Шварц. Хазяйка будинку. – Я згадала те, про що досі не казала. – Там мешкає Паппі, саме завдяки їй я й познайомилася з місіс Дельвекіо-Шварц.
– Я завжди знала, що ця вузькоока до добра не доведе, – зітхнула матуся. – Відколи ти з нею познайомилася, зовсім забула про Мерл.
Я скинула підборіддя догори.
– Це Мерл, мамо, зовсім забула про мене. У неї новий хлопець, крім нього, вона більше нікого не бачить. Вона знову подарує мені свою прихильність, коли він її кине.
– Це хоча б пристойна квартира? – поцікавився тато.
– Дві кімнати. А ванну кімнату ми ділитимемо разом з Паппі.
– Не надто гігієнічно користуватися однією ванною кімнатою з кимось іще, – зауважив Девід.
Я вищирилася на нього:
– Тут, вдома, у мене немає особистої ванної кімнати, так чи ні?
Від цих слів він проковтнув язика, а матуся вирішила стиснути зуби і стійко зустріти неприємності.
– Що ж, – сказала вона, – я так розумію, що тобі знадобиться порцеляна, ножі з виделками та кухонний посуд. Можеш забрати з дому свої простирадла.
Я не встигла й оком змигнути, як відповідь сама вирвалася з рота.
– Ні, спасибі, мамо, але не треба. У мене там двоспальне ліжко! Для мене однієї! Правда, чудово?
Усі витріщилися на мене, немов уявили собі, що в ногах ліжка стоїть кондуктор.
– Двоспальне ліжко? – перепитав Девід розгублено.
– Так, двоспальне ліжко.
– Неодружені дівчата сплять в односпальних ліжках, Гаррієт.
– Що ж, так-то воно так, Девіде, – огризнулася я, – але ця неодружена дівчина буде спати у двоспальному ліжку.
Матуся хутко підвелася.
– Хлопчики, посуд сам не вимиється, – защебетала вона. – Бабусю, час дивитися «Сансет-Стрип, 77»[12].
– Збоченка, збоченка, дай-но мені свій гребінець! – проспівала бабця, трохи підстрибуючи. – Ой-ой, уявляєте? Гаррієт їде з дому, а в мене буде власна кімната! Думаю, я собі теж влаштую двоспальне ліжко, ги-ги!
Тато з братами прибрали зі столу вдвічі швидше, ніж звичайно, і залишили мене з Девідом наодинці.
– Чому ти так вирішила? – запитав він крізь зуби.
– Тут я не маю де залишитися на самоті.
– Зате ти маєш дещо набагато краще, Гаррієт: у тебе є дім та родина.
Я хряснула кулаком по столу.
– Чому ти такий короткозорий хлопчисько, Девіде? Я мешкаю в одній кімнаті з бабусею та Горщиком, мені нікуди покласти власні речі – я змушена їх одразу ж забирати, щойно покладу. Який би простір мені не належав, його завжди займає хтось іще. Тож відтепер я буду насолоджуватися своїм власним особистим простором.
– У Кінґз-Крос!
– Так,