Будинок стояв у глибині Вікторія-стрит. Крокуючи до нього, я побачила, що на цьому кінці вулиці на деяких будинках залишилося чавунне мереживо, нещодавно пофарбоване та доглянуте. Відразу ж по той бік Чалліз-авеню вулиця розширювалася до напівкруглого глухого провулка. Вочевидь, міській раді не вистачило смоли, бо дорога була залатана маленькими дерев’яними блоками, і я звернула увагу, що тут машини не паркують. Це надавало півмісяцю з п’яти будинків, які виходили в цей провулок, такого вигляду, ніби вони не належать до теперішнього часу. Вони всі мали номер 17: 17 А, Б, В, Г та Д. Той, що стояв посередині, – 17-В – і був Будинком. З казковими вхідними дверима: на прозорому склі – гравіровані яскраво-червоні лілії, гострі кути яких відблискували жовтогорячим та пурпурним через світло, що лилося зсередини. Двері були не замкнені, тож легким поштовхом я їх відчинила.
Але казкові двері вели до безлюдної пустелі. Засмічений передпокій, пофарбований у брудно-кремовий колір, червоні сходи з кедру нагору, пара поцяткованих мухами електричних лампочок на довгих скручених дротах, жахливий старий коричневий лінолеум, увесь у дірочках від підборів-шпильок. Від плінтуса майже на півтора метра над підлогою кожен клаптик стіни, скільки мені було видно, густо вкривали карлючки: безглузді віти і закрутки різних кольорів, намальовані чимось схожим на м’який олівець.
– Агов! – гукнула я.
Паппі з’явилася з-поза сходів, привітно всміхаючись. Гадаю, я витріщилася на неї вкрай нечемно: вона зовсім була не схожа на себе. Замість неприємної світло-бузкової форми та чіпця, що вкривав волосся, на ній був атласний халат павичевого синього кольору з вишитими драконами, який тісно огортав її фігуру, і з таким великим розрізом на лівому боці, що я бачила край її панчіх та мереживо підв’язки. Її волосся струменіло по спині густим сяючим водоспадом – чого в мене немає такого волосся? Моє таке ж чорне, але настільки кучеряве, що, коли я відпускаю його, воно стирчить, як мітла в епілептичному припадку. Тож доводиться підрізати його доволі коротко.
Вона завела мене у двері в кінці коридору за сходами, і ми опинилися в іншій, меншій вітальні, яка йшла вбік і, здавалося, виходила на вулицю. Тут були лише одні двері; їх Паппі й відчинила.
Усередині – казкова країна. У кімнаті було стільки книжок, що стін було не бачити: самі книги, книги, книги від підлоги до стелі, ще й повсюди лежали стоси книжок, які, я підозрюю, вона прибрала зі стільців та столу, щоб прийняти мене. Під час вечері я намагалася полічити, але їх було надто багато. Її колекція ламп приголомшила мене: вони були такі розкішні! Дві у формі бабки з кольорового скла, ілюмінований глобус на підставці, керосинові лампи з Індонезії, перетворені на електричні, одна схожа на білий димар мало не два метри заввишки, вкритий різьбленим пурпурним орнаментом.