Я працювала весь день і не зустріла жодної живої душі. І справа не в тому, що я сподівалася когось зустріти, але мені здавалося, що я маю почути, як десь грається Фло, – малеча, коли не галасує, то завжди сміється та верещить. Але всюди було тихо як на цвинтарі. Де вештається Паппі, я взагалі не мала уяви. Матуся наготовила цілий кошик з наїдками, тож мені вистачило «пального», щоб зробити всю важку роботу. Але я просто не звикла бути на самоті. Дуже дивне відчуття. Й у вітальні, й у спальні було лише по одній штепсельній розетці. Але я дуже винахідлива дівчина, тож витягла набір інструментів, подарунок Гавіна, та заклала ще кілька розеток. Потім довелось іти на передню веранду, щоб перевірити запобіжники. Так, я така! Типовий керамічний штекер зі шматком трьохамперного дроту між полюсами. Я витягла його, намотала на нього дріт, розрахований на п’ятнадцять ампер, і вже збиралася зачинити коробку, коли у ворота ввійшов юнак у зім’ятому костюмі з криво пов’язаною краваткою та зі стрижкою «їжачок».
– Добридень, – привіталася я, вважаючи, що це пожилець.
– Новенька, так? – запитав він замість привітання.
Я відповіла, що новенька, і чекала на продовження.
– Ти звідки? – запитав він.
– Мешкаю у задній частині, біля пральні.
– Не на першому поверсі з вікнами на вулицю?
Я насупилася. Коли людина така смуглява, як я, це надає їй дуже лютого вигляду.
– Тебе це не обходить, – відрізала я.
– Ще як обходить!
Він поліз у внутрішню кишеню свого піджака, витяг потертий шкіряний гаманець, з ляскотом розгорнув.
– Відділ поліції, який веде