– Не будь надто вже обережним. Просто вгадуй. Міркуй уголос.
Фройд зашарівся. Спраглий знань, він дуже не любив виставляти напоказ своє невігластво.
– Може, розсіяний склероз або пухлина потиличної частини головного мозку. Отруєння свинцем? Я просто не знаю.
– Не забудь про гемікранію, – додав Броєр. – Як щодо маніакальної іпохондрії?
– Проблема в тому, – відповів Фройд, – що жодним із цих діагнозів не вдасться пояснити всі симптоми.
– Зіґу, – вставши, Броєр повів мову в довірчому тоні. – Зараз поділюся з тобою секретом нашого ремесла. Колись він стане насущним для тебе як медика-консультанта. Я дізнався цей секрет від Оппольцера. Якось він сказав мені: «У псів можуть бути блохи та воші водночас».
– Це означає, що в пацієнта може бути…
– Так, – підтвердив Броєр, обнявши Фройда за плечі й вийшовши з ним у довгий коридор. – У пацієнта може бути дві хвороби. Так воно зазвичай буває в тих хворих, що звертаються до консультанта.
– Але повернімося до психологічної проблеми, Йозефе. Зі слів твоєї фройляйн, її приятель не згодиться з тим, що в нього не все гаразд із психікою. Якщо він навіть не визнає того, що в нього схильність до самогубства, то як тобі бути?
– З цим не мало б бути клопоту, – впевнено відказав Броєр. – Узявши в руки історію хвороби, я неодмінно знайду можливість прослизнути у сферу психології. Наприклад, розпитуючи пацієнта про безсоння, я заодно розвідую тип думок, які не дають йому заснути. Або ж після того, як хворий виклав довгий перелік усіх своїх симптомів, я висловлюю співчуття й ніби між іншим цікавлюся, чи не пригнічує його хвороба, чи не опускаються руки, чи не хочеться вмерти. Рідко коли не вдається вмовити пацієнта розповісти мені все.
Біля вхідних дверей Броєр допоміг приятелеві надягти пальто.
– Та ні, Зіґу, тут жодного клопоту. Запевняю тебе, що я без труднощів здобуду довіру нашого філософа й схилю його признатися в усьому. Проблема в іншому – як зарадити всьому тому, що я дізнався.
– Еге ж. Що ти вдієш, якщо він надумає накласти на себе руки?
– Якщо я переконаюся, що він таке надумав, то негайно замкну його – або в психіатричній лікарні в Брюннльфельді, або в приватному закладі, як-от санаторій Бреслауера в Інцердорфі. Втім, Зіґу, з цим не буде клопоту. Ось подумай. Якби він справді постановив покінчити з собою, то невже завдавав би собі такого труду – консультуватися в мене?
– Так, звичайно! – стукнув себе по скроні Фройд, збуджений і невдоволений своїм тугодумством.
– Ні, насправді проблема полягає в тому, – ствердив Броєр, – що з ним робити, якщо він і не думає про самогубство, а просто страждає.
– Справді, – згодився Фройд. – Що тоді робитимеш?
– У такому разі я мав би намовити його піти до священика. Або, напевно, ґрунтовно підлікуватися в Марієнбаді. Або ж