Зважаючи на те, що поруч Фройд, Броєр потягнувся й доторкнувся жінчиної руки.
– Побудь тут трохи. У нас із Зіґом нема секретів від тебе.
– Я вже перекусила з дітьми. Ви удвох можете обійтися й без мене.
– Матільдо, – Броєр силкувався на легкий тон, – ти нарікаєш, що рідко мене бачиш. Ось я й на видноті, а ти мене покидаєш.
Але вона похитала головою.
– Я скоро повернуся зі струдлем.
Броєр кинув на Фройда благальний погляд, ніби питаючи: «Що я ще можу вдіяти?» За якусь мить, коли Матільда зачиняла за собою двері, він зауважив її призначений Фройду промовистий погляд, який неначе питав: «Бачиш, чим стало наше подружнє життя?» Уперше Броєр усвідомив, яка незручна й делікатна роль випала його молодому приятелеві – довіреної особи чоловіка й жінки, охололих одне до одного.
Вони мовчки їли удвох. Броєр спостеріг, що Фройд уважно придивляється до книжкових полиць.
– Чи варто мені приготувати полицю для твоїх майбутніх книжок, Зіґу?
– Мені дуже хочеться! Але не в цьому десятилітті, Йозефе. Нема часу навіть на те, щоб подумати. Єдина річ, що за весь час написав інтерн Віденської лікарні загального профілю, – це поштова листівка. Ні, я думаю не про писання книжок, а про їх читання. О, ця нескінченна праця інтелектуала – вливати знання в головний мозок крізь триміліметровий отвір у райдужній оболонці.
– Чудовий образ! – усміхнувся Броєр. – Конденсована есенція Шопенгауера й Спінози просочується крізь зіницю й зоровим нервом потрапляє безпосередньо в наші потиличні частини мозку. Добре було б, якби я міг їсти очима. Я завжди перевтомлений, тому й не можу читати щось серйозне.
– А як же твоя дрімота? – спитав Фройд. – Що з нею? Я гадав, що ти приляжеш перед вечерею.
– Я не зміг задрімати. Мабуть, перевтома не дає спати. Серед ночі мене розбудив звичний кошмар. Той, у якому я падаю.
– Розкажи