Пригоди Клима Кошового. Андрей Кокотюха

для справжньої площі Вексклярська виглядала замалою. Так, у всякому разі, йому здалося. Більше нагадувала затишний прохідний дворик, тихе місце для зустрічей та ділових оборудок у центральній, значно жвавішій частині. Адвокат ніби опинився в замкненому просторі, де з різних боків насувалися сірі, чомусь не надто дружні стіни кам’яниць. Враження підсилювало липневе сонце, точніше – його відсутність. Промені пожвавлювали міські вулиці. Послаблювали враження їхньої величі та недружності. Навпаки, підкреслювали ошатність, упорядкованість та продуманість міського довкілля. Але цю маленьку площу сонце дивним чином оминало. Навіть звідкілясь легенько потягнуло чимось вогким, віддалено нагадавши Климові каземат.

      Позбавляючись неприємних спогадів, адвокат повів плечима. Справді, чого б це воно… Ну, заїхали туди, де звичний рух міста завмирає. Нема чого хвилюватися. Тим більше, перше сприйняття дійсно було оманливим. Маленька площа жила по-своєму, і містяни приходили сюди не для прогулянок, бо особливо гуляти тут нема де. Якщо вже завернув сюди, не інакше маєш великі справи.

      За кілька днів Кошового вже впізнавали.

      Клим досі не пробачив собі наївності, з якою прийшов сюди вперше. Звісно, як зрозумів тепер, усе це могло стати лише прикрою пригодою. Аби Сойка був живий, уже за кілька днів вони б напевне згадували її, мов дотепний побутовий анекдот. Мовляв, ось так зустрічає королівське місто підданих російського імператора. Тож спроба шукати пана Юзя й просити допомоги саме в нього виправдовувалася відчаєм та безнадійністю становища.

      Проте панові Юзю, як жодному іншому завсідникові Вексклярської, до турбот якогось бевзя було байдуже. Навіть більше: спершу міняйло зробив вигляд, що не впізнав Клима, а коли вирішив згадати – забув про награну люб’язність вуличного ділка й попросив більше з дурницями до нього не чіплятися. Кошовий не відставав, і тоді Юзьо, кивком голови закликавши відійти вбік, пояснив, усякий раз помахом тростини зупиняючи спробу вставити в розмову кілька слів:

      – Слухайте мене уважно, шановний пане. Я не знаю кожного батяра у Львові. Я знаюся з іншими людьми, котрі теж не мають знайомств у Верхньому Личакові. Якщо ви думаєте, що через власну необачність потерпіли від злодіїв – прошу дуже! Шукайте кривдників серед злодіїв. Прогуляйтеся на Верхній Личаків, ногами. Може, хтось і згодиться вам допомогти. Хоча особисто я маю з цього приводу величезний сумнів. І краще б вам попрощатися з утраченими грішми назавжди, пане роззяво. Аніж мозолити тут очі порядним людям та дратувати всіх безглуздими запитаннями. Врешті-решт маєте право піти до поліції. Вас там приймуть і вислухають, то їхня праця. Проте готовий закластися на ваш капелюх – поліціянт скаже вам те саме.

      – Вам потрібен мій капелюх?

      – Мені потрібен спокій, прошу пана.

      Сказавши так, міняйло, як у день знайомства, подався вперед. Моргнув. А тоді з вправністю штукаря перекинув тростину з руки в руку й залишив Клима, повернувшись до своїх справ.

      Більше з того часу Юзьо з ним