– Ви мислите, як поліцейський, пані Магдо.
– Це мій покійний чоловік мислив, як поліцейський. Любив думати вголос. З якогось моменту почав не лише міркувати у моїй присутності, шукаючи підтримки, а й радитись. Бачите, все просто. Жодної сенсації, жодної конспірології. Тож ви, пане Кошовий, легкий на руку.
– Навіть так?
– З вашої подачі справу зрушили в потрібному напрямку. За що я особисто вам дуже вдячна. Є на те свої причини. Дозвольте не називати їх. І, – вона ледь подалася вперед, – здається, ми приїхали. Ваша Личаківська.
Виходячи з коляски, Кошовий ледь не впустив свій пакунок.
Розділ десятий
Перші великі львівські вуличні перегони
Ідею знайти хоча б одного зі своїх кривдників навіть сам Клим оцінював скептично, не бачачи жодного шансу на успіх.
Виправдовувало його у власних очах лише те, що жодних інших планів на найближчий час він не будував. Та й у віддаленій перспективі Кошовому тут, у Львові, навряд чи вдалося б зловити птаха удачі. Можна й не ловити, тільки б побачити, схопити за хвоста, видерти кілька пір’їн – ось готовий талісман на щастя.
Проте сидіти й зовсім нічого не робити Клим не збирався.
Спробував, не сподобалось.
А запалився жагою помсти з першого ж дня. Не відразу, та все одно до цього прийшов.
…Щойно заселився до помешкання, звільненого Сойкою за печальних обставин, Клим несподівано для себе виспався. Хоч думав – не зможе заснути нормально. Гнав від себе дитячі думки про такий собі дух невинно убієнного, котрий повернеться в оселю й даватиме про себе знати цілу ніч.
Імовірно, розмірковував Кошовий знічев’я, аби чимось зайняти стомлений мозок, йому особисто дух Євгена Павловича нічим не загрожує. За життя вони не ворогували, тож, навпаки, покійний адвокат ще й оберігатиме з того світу молодшого учня й товариша. Навіть, як у страшних та водночас романтичних історіях, котрими так зачитувався Клим, привид, коли пощастить, розкриє таємницю своєї смерті. Просто тобі батько принца Гамлета…
Жарти жартами, але такі міркування дивним чином умиротворили Кошового. Витягнувши з колодязя пам’яті всі свої згадки про колись читане, він логічним, раціональним шляхом зробив той висновок, котрий можливий лише за таких-от ірреальних обставин. Хто, як не Клим, переконав поліційного слідчого в тому, що Сойка – не самогубець? Бо так би поховали його, мов грішника, за цвинтарною огорожею, і маялася б між світами неприкаяна, належно не відспівана душа. Значить, поховали його за християнською традицією. Душа спочиває, тож нема причин турбувати нині живущих – навіть якщо живуть вони у квартирі наглою смертю померлого, серед його речей.
Хтозна, може, саме цей дивний висновок заспокоїв Кошового тоді, в першу ніч, остаточно. Аби закріпити відчуття, він знайшов у шафі карафку з наливкою, пом’янув Сойку раз, потім – ще раз, нарешті – втретє, і вже потім улігся на канапу в залі: від того, аби лягти на ліжко в спальні, яке ще берегло тепло попередника,