– Поц! – проспівав у відповідь дружний дівчачий хор.
– І як ви мені накажете жити в цьому домі? – Шацький накреслив над головами дітей якесь ритуальне коло. – Шмулю, ти не читав на підлозі! Ти взяв книжку і спав на батьківському ліжку! Таких лінивих, як ти, я не бачив, скільки живу! Ти будеш мені говорити, що це не так?
Звідкілясь із дверей почувся дитячий плач. Дівчатка озирнулися, Шмуль випнув груди з переможним виглядом, копіюючи батьків жест, а в залі з’явилася Естер. Не зважаючи на сина, спрямувала стріли праведного гніву на доньок:
– Це вас так можна залишити на вашого брата? Це ви так дивитесь за Даніелем, поки я чекаю на вашого батька?
– А вона не хоче! – Пустивши руку сестри, Іда тицьнула на неї пальцем.
Рива, відступивши на півкроку, легенько вдарила меншу по правиці.
– Це вона не хоче! Каже – Дені постійно плаче!
– Ви теж постійно плакали! – суворо цикнула Естер, відмахнулася, даючи зрозуміти – розмову завершено, і діловито роззирнулася: – Риво, вертайся до Дені, ти старша. Ідо, ти мені потрібна. Все одно вас із Ідою зараз не можна лишати в одній кімнаті. Шмулю, якщо ти хочеш читати або тобі просто ніде себе діти, йди в батьків кабінет. Усе одно йому, як я бачу, він не скоро знадобиться. Шацький, ще мій покійний тато говорив про тебе – будеш великою людиною, якщо захочеш працювати хоча б із цікавості, а цікавитися тим, що не стосується людських зубів. Запрошуй пана до столу.
Розставивши все та всіх по своїх місцях і лишившись вельми задоволена собою, Естер знову зникла в напрямку, де, як розумів Клим, знаходилася кухня. Понуривши голову, за матір’ю подріботіла Іда. Скривившись, повернулася до кімнати Рива, а Шмуль з виглядом, ніби справді здобув щойно серйозну перемогу, посунув до батьківського робочого кабінету. Поки він ішов, стишився дитячий плач.
Тепер чоловіки лишилися в залі самі.
Йозеф полегшено зітхнув.
А Кошовий зрозумів, чому Шацькому потрібен стіл саме такої форми та розмірів.
Вони всілися, аби бути один навпроти одного.
Лікар витягнув і склав перед собою довгі руки, переплівши пальці. Клим же, мостячись на стілець, відчув, як той зрадницьки рипнув під ним. Не сильно, не було підозри, що зараз розламається. Та все ж меблі розсохлися, й служити їм, поки господар не втрутиться, лишилося недовго. Принаймні Кошовому напрошувався саме такий висновок. Зате стіл стояв міцно, здавалось – назавжди.
– Так ми про щось почали з вами говорити, – нагадав Йозеф.
– Хотілося кинути щось на зубок. – Клим справді зголоднів, тож було не до зайвих церемоній.
– Ми ж сіли за стіл, – мовив Шацький так, ніби одного цього факту вже досить для насичення.
Приймаючи й таку гру, Клим знизав плечима, демонструючи сумирність, кашлянув:
– Ну, і ще мене цікавить Магда Богданович.
– Якби ви знали, молодий чоловіче, скількох добродіїв різного віку і в статусі, набагато вищому за наш із