– Веди мене далі! Я знаю – там, там на горі лежить великий камінь. Він уріс в землю; сивий мох на чолі його; великі, мов зморшки, перекреслюються смуги чорні, як ніч, як смерть, червоні, як кров, сірі, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у сні. Я сяду і сидітиму довго, довго проти таємного каміння, поки не прочитаю в заплутаних ієрогліфах розгадку життя. І я її прочитаю. Веди мене, веди!
– Для тебе є одна розгадка, – казала йому жінка улесливо.
– Яка? – спитав він з запалом.
– Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.
– Але це недалеко до егоїзму: жити тільки для власної слави. Забути все… Ні, я не можу… Голодні, нещасні люди.
– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе і для гучної слави.
Він гордо підняв голову і пішов поруч з нею.
– Що це там червоніє на шляху?
– Це червоні троянди, що кидає тобі під ноги слава.
Він гордо підвів голову, але йому здавалося, що вона сама схиляється, як зів’яла квітка.
– Що це там біліє на шляху? – запитує він знов.
– Не придивляйся, бо впадеш. Це білі хмарки пливуть назустріч.
Він подивився й побачив білий кістяк, що лежав край дороги і дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живі очі, мов блискучі зорі, він неначе глузував зі своїх великих замірів.
Соромський знов пригадав теє, що забув:
– А там унизу, вони чекають, сподіваються, може, клянуть мене? Нащо я їм кинув надію? Нащо обіцяв більш, ніж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу їм сподіване щастя.
Він напружував останні сили. Серце в нього нерівно й швидко тріпалося. Ноги підгиналися, голова схилялася додолу.
– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи мені мої рани, з яких дзюрчить кров! – прохав він у своєї поводарки.
– Я не сестра-жалібниця. В мене немає жалю. Я підтримую дужих, а ти кволий.
– Нащо ти мене дурила?
– Ти сам себе дурив.
Він впав. Коли розплющив очі, то тільки побачив останній соняшний промінь, що світив на нього і одбивався на високій скелі.
– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Ні, ні, я тільки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану і сам загою свої рани цим зіллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потім пригадаю. Я бачу цей сірий камінь. Ще кільканадцять східців. Кільканадцять ступнів і таємне незрозуміле одкриється. Луда спаде з очей…
Він важко дихав, хапаючись за каміння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тіла й пораненого серця бігла червоними, тоненькими струмочками на шлях.
– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерській книзі, списана доля планет, господарств, народів і кожної людини і нічого не можна переробити, тоді я б казав їм: «Мовчіть, коріться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сірого каменя? Хтось інший прийшов раніш, ніж я. Мені завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не мені судилося прочитати теє, за що