Моя бабуня, його мати, приїздила до нас, плакала і пильно придивлялася до мене: неначе в моїх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навіки, коли я побачив світ.
Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночі, падала перед образами навколішки і пильно, гаряче молилася. Мов душа її вже тоді чула, що наближалось, мов грізна хмара, щось таємне, страшне, від чого ніяке живе сотворін-ня не може втекти.
Я певен, що вона бажала жити усім серцем, усіма фібрами свого тіла й душі…
Була весна. Я сидів у садку під старезною липою на піску. Джмелі, оси, хрущі гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитні очі з довгими віями, це була селянська жінка, що мене вигодувала й виховувала. Її звали Ганною. Мені й тепер здається, що немає в світі кращого імення, як Ганна. Я любив її над усе.
Мені Ганна казала:
– Покажи мені, як ти мене жалуєш?
Вона завжди казала жалуєш, а не любиш. Іншого слова у неї не було ні для кого. Щось солодке і тепле влилося в моє дитяче серце, я схопив її за шию і тискав рученятами та приказував:
– Ось, як я тебе жалую.
– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моєю дитячою щирою одповіддю.
– Це б досі й мій Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своєю жорсткою, працьовитою рукою мої м’які кучері.
– А де ж твій Данило? Чому він до нас не приходить з Меласею? – питав я, сіпаючи її за руку,
– Він вмер, – одказала вона, зітхаючи.
Я допитався, що ця Ганна оддала мені усе: свої безсонні ночі, своє здоров’я, силу і ще й до того єдиного сина, якого вона породила в муках тільки, мабуть, на те, щоб він вмер. Таким робом мій шлунок украв у неї сина-робітника, а доля поклала на мої дитячі плечі три смерті. Коли б я був удвадцятеро розумніший за мого талановитого дядька, працьовитіший і корисніший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим і протестую! Цей протест цілими роками ріс, як болячка в моєму серці і душа моя повстала!
Він схопився з ослона й пішов нерівними ступнями по доріжці, як птах з перебитим крилом. Він ішов туди, де не було людей.
– Таємна, мудра, велика цікава загадка життя. А може, вона зовсім проста? На кожну загадку буває розгадка. Може, мені судилося її розгадати?
Тільки треба знайти кінець, вхопити тую нитку, і клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останній кінець, то і є розгадка. Може, він десь дуже близько і я навіть дивлюся на нього і не бачу? Не бачу зараз, а потім навмисно простягну руку і вхоплю. Тепер я, мов сліпий, тиняюся по світу і товчуся на одному місці.
Хрущ загув і полинув на липу.
– Бенкетуєте, ненажери! Потім покладете в землю своїх дітей і вони лежатимуть три роки та їстимуть всякі рослини, підточуть