Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тоді, як люди напружують свої сили й мозок на праці, проти якої повстає совість, ми впиваємось волею і надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди ніколи. Ми кохаєм, ми собі подібних і все, що бачим. У нас нема ні вчених, ні поетів, бо ми всі вчені й поети. Ми знаєм те, що нам треба знати. Нащо живем і зникаєм. Ми живем для щастя!
У нас нема ні хорих, ні багатих, ні гарних, ні поганих, ні бідних, ні дрібних, ні великих – ми всі рівні. Ми в один день усі побачили світ і в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землі перед цим великим законом.
Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачує своїх блискучих, чарівних кольорів, в нього не впиваються гострими пазурами сумління, нудьга, помста, злість, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподіваного випадку. Жах не повзе по спині холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своїх дітей, бо знаю, які вони будуть і що їх чекає. В зерні життя, яке я поклав у воду, є тільки заплід повного задоволення й щастя.
Одчиніть мені вікно! Нащо ви його зачинили? Я влетів сюди навмисно, щоб сказати вам:
– Не журіться, нещасні люди, і не думайте, що ви царі землі, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна
Землі музика чарівная
В блискучих крапельках роси
Там ненюфара золотая
У царстві звуків і краси.
Сонечко заходить; воно кидає останній золотий промінь, на краєвиді золото-рожева смуга. Прийшов мій останній час.
Прощай!
Ефемериди ми, не люди,
Прощай же, сонечко, прощай!
В нас похорон та сліз не буде.
Солодкий сон – бажаний рай.
Ми знов зібралися у пари
Як спарувались за життя,
І в білий човен з ненюфари
Ми йдем по східцях забуття…
Він схилився на ліжко, заплющив очі; велике задоволення розлилося на його блідому обличчі. У царстві непевних мрій та страшних снів це був найщасливіший.
Грицько ГРИГОРЕНКО
Березень 1867р. м. Макар’єв Костромської області – 27.04.1924, Київ
Справжнє прізвище – Олександра Судовщикова-Косач. Її батьків-учителів було вислано з Києва за політичну неблагонадійність в Росію, у 1868 р., після смерті чоловіка, мати з дочкою повернулися до Києва. Тут дівчина зростала в оточенні родини Драгоманових та Косачів.
Закінчила історико-філософський відділ Київських вищих жіночих курсів. Була членом київського літературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла заміж за М. Косача й переїхала в м. Юр’єв (тепер Тарту, Естонія). 31901 р. сім’я Косачів жила в Харкові, а в 1903 р., після смерті чоловіка, Олександра Косач перебралася до Києва. Тут закінчила юридичні курси і працювала в суді. Писала оповідання та п’єси.
ОДНА НІЧ
Вони сиділи у самому темному куточку вагона, прикриті зверху спущеною